Відлуння давніх днів... [додатки]

Наш Вождь

2010-05-20T20:33:00.003+03:00

Джонні Буцику — членові Залу хокейної слави, одному з найвидатніших українців в НХЛ виповнилося 75 роківДжонні Буцику належить один вислів, який у США та Канаді став крилатим і є вже позахокейним прислів’ям: «Гарні події відбуваються навколо тих людей, котрі по–справжньому їх очікують». Буцикові, як нікому іншому, відомий сенс цієї максими. «Прізвище Джонні Буцика — це відповідь на запитання, що таке хокейний характер», — зазначає канадський письменник Брайан Макфелоун.

Упродовж 21 року Джонні грав за «Бостон брюїнз». Грав, коли команда купалася в променях слави, грав, коли команда була аутсайдером. Найбільше місто штату Массачусетс пишається своїм Вождем.

Саме так — Воджем. Це прізвисько (Chief) Буцикові подарували партнери по команді через його смугляву, наче індіанську, зовнішність, важкий погляд та вроджене лідерство.

У 2007–му, з нагоди півстолітнього ювілею великого хокеїста, Буцикові влаштували грандіозне вшанування на переповненій клубній арені — тоді Вождь вийшов на лід «Ті–Ді Банкнорт–гарден» під оплески 18 тисяч уболівальників у розкішному індіанському уборі з пір’я, від лоба ледь не до п’ят. Сьогодні українцеві виповнюється 75, і член Залу хокейної слави все ще працює у структурі «Бостона».

Народження Звіра

Джон Пол Буцик народився 12 травня 1935 року в канадському Едмонтоні в родині емігрантів із невеличкого села Буців, що на Львівщині, — Параски і Семена (по–канадському, відповідно, Перл і Сема) Буциків.

«Маленький білий будинок–самобуд із дуже давньою пічкою. Я перепитав. Виявляється, пічку збудували у 1936 році. Повітря просякнуте запахом багатих і різноманітних українських страв. Перл Буцик каже, що її син виріс на такій їжі — «напевно, тому він і став таким гарним, яким усі його знають». Таким побачив дім родини Буциків у 1973 році журналіст Ерл Макрай.[Мати Джонні - Перл Буцик. Фото 2001 року з архівів родини Буциків.]

Мати Джонні згадувала, як її син познайомився із ковзанкою: «Я використовувала для прання велику балію і зливала брудну воду за будинком. Взимку вода замерзала, і Джонні разом із сусідськими дітлахами бавився на цій імпровізованій ковзанці».

Свої перші в житті ковзани Буцик надягнув, коли йому виповнилося аж 12 років. «Я народився у бідній родині й довгий час не переймався цим, навіть не знав, що воно таке — ковзани та ключка! Ми грали віниками!» — розповідає Джонні.

Тоді Північна Америка переживала наслідки великої депресії. Щоб якось подолати злидні, зібралася вся велика родина Буциків і порівну розділила найцінніше майно між сім’ями. Батьки Джона отримали корову — аби вони, мешканці міста, завжди мали молоко.

Довгий час сім’я жила лише завдячуючи матері — Перл працювала на двох роботах, отримуючи за день долар або півтора. Сем Буцик упродовж чотирьох років був безробітним і помер, коли Джонні виповнилося десять.

Але Буцик–молодший, який обрав за основну роботу хокей, уперто йшов до мети. Із 1951–го Джонні почав виступати за юнацьку команду «Едмонтон ойл кінгз» у Західноканадській лізі, а в 1953–му підписав контракт із «Детройт ред уїнгз».

Пробитися в основу клубу НХЛ було важко, тож Буцика відправили для проходження «курсу молодого бійця» у Західну лігу (WHL) — клуб «Едмонтон флаєрз». І в сезоні 1954—55 у 70 матчах Джонні набрав 88 очок (30 голів, 58 результативних передач).

Буцик умів не тільки забивати та пасувати, а й боротися за шайбу, як ніхто інший. Як не як, 90 (стільки він тоді важив) кілограмів живої, нахрапистої і рухливої ваги! Згодом він став важити під сотню кіло при зрості 183 см.

За жорстку манеру гри велетня Буцика навіть прозвали Звіром. Через багато років один із найвидатніших хокейних захисників, партнер по команді Боббі Орр назве Джонні найжорсткішим нападником, якого він бачив в НХЛ. При цьому Джонні... рідко порушував правила. Розтерти суперника об борт, кинути його об лід — будь ласка, але Буцик, класик силових прийомів, робив це настільки правильно, що в арбітрів просто не піднімалася рука для покарання. Хокей, який він демонстрував, був чесним. Недарма його двічі за кар’єру нагороджували призом Леді Бінг — за толерантність і майстерність гри. Скажімо, у 1971 році Джонні отримав цю відзнаку Асоціації хокейних журналістів, заробивши у 78 матчах лише 8 хвилин штрафу. Хоча деякі гравці кілька років витрачали, аби залікувати отриману від Буцика травму!.. До речі, Буцик ніколи не одягав на голову шолом, бо був відданий старим хокейним традиціям.

«Вперед, юки, вперед!»

А дебют майбутньої зірки в НХЛ був невдалим — у 38 матчах сезону 1955—56 молодий лівий нападник закинув лише одну шайбу. Але генеральний менеджер «Детройта» Джек Адамс вірив у Джонні, давав йому пограти і проявити свої хітерські (силові) якості. У наступному чемпіонаті Буцик провів уже 66 матчів, але й на «другому курсі» великою результативністю похизуватися не міг. Десять голів, одинадцять результативних передач — щось не давало йому розкритися. Можливо, Буцик ніколи і не розкрився б, якби не менеджер «Бостона» Лінн Патрік.[Прото Юк-лайн: Буцик, Хорват і Стасюк - гравці «Едмонтон флаєрз». Фото з книги Hockey In My Blood by Johnny Bucyk, PAGURIAN PRESS LIMITED, 1972]

У травні 1957–го містерові Патріку потрапила на очі газета трирічної давнини, в якій була стаття про успіхи «Едмонтон флаєрз» та її ключових гравців — Джонні Буцика, Бронко Хорвата та Віка Стасюка. Буцик у цій трійці грав ліворуч, Хорват — у центрі, Стасюк — праворуч. Українці демонстрували неабияку зіграність і розуміння один одного. Але невдовзі ця ланка розпалася — хлопці опинилися в різних командах у різних містах. «Може, зібрати їх докупи у «Бостоні»? А раптом щось і вийде?» — подумав Лінн Патрік, чиїй команді потрібна була свіжа кров (п’ятнадцять років «ведмеді» топталися на місці).

Вік Стасюк у нього вже був, Джонні Буцика менеджер дістав у Детройті, а Бронка Хорвата розшукали в Нью–Йорку. Усі вони не перебували на провідних ролях у своїх командах, і це значно полегшувало справу обмінів. Цікаво, що Буцика поміняли на опального в ту пору Террі Савчука, визначного воротаря–українця.

Так восени 1957–го в Бостоні народилася легендарна українська ланка — «юк–лайн». (Щодо походження Хорвата, то сам він жартував, що його «українці всиновили». Батьки Бронка були мадярами, однак походили з Карпаталії — так угорці називають Закарпаття.)

«Треба було бачити, як разом грали Буцик, Хорват і Стасюк! Їх називали uke–line, оскільки всі троє мали українське коріння. Цій трійці не було рівних в НХЛ як мінімум п’ять років. Коли вони з’являлися на льоду, трибуни вставали й плескали в долоні, волаючи «Go, ukes, go!», — згадує Тед Лінсдей, котрий у той час грав у «Детройті» в одній ланці з неперевершеним Горді Хоу.

«Юк–лайн» — перша в історії НХЛ трійка нападників, кожен член якої в одному сезоні закинув понад 20 шайб. Це відбулося вже в чемпіонаті 1957—58. І надалі чудова трійця нижче цієї планки не опускалася. «Юки» залишалися на передових позиціях в НХЛ, випереджаючи інші трійки на півтора–два десятки набраних очок. У 1958–му вони встановили й інший рекорд: Буцик, Хорват і Стасюк утрьох набрали 174 пункти.Це досягнення давно перевершено, а 20 шайб за сезон сьогодні до снаги гравцям доволі посередньої ланки форвардів. Але не забуваймо, що йдеться про 50–ті роки, коли хокей виглядав не так, як зараз.

Віктор Стасюк згадує: «Ми на майданчику часто перегукувалися українською мовою, на кшталт «я зліва», «наперед», «за спину» — аби нас не розуміли суперники. А це, між іншим, доволі дієвий інструмент».
[Бостонська Юк-лайн: Стасюк, Хорват, Буцик. Фото з архівів цього сайту]

У 1958 році «Брюїнз» вийшла у фінал Кубка Стенлі, але команді, яку створив Лінн Патрік, не вистачило для перемоги впевненості у своїх силах. Сплав молодості і вправності поступився досвіду й силі «Монреаль канадієнз». До речі, «канадці» тоді п’ять років поспіль вигравали Кубок Стенлі. Вони були вочевидь кращими.

Але нашого героя поразки не засмучували. Якщо ти сповнений бажання перемагати, мусиш уміти ковтати й гіркоту поразок.

«Юк–лайн» припинила існування у 1960 році. Патрік вирішив перетасувати колектив. Буцик залишився в Бостоні, Стасюк переїхав до Детройта, а Хорват — до Чикаго. У житті Вождя настав найважчий етап — команда стала аутсайдером. Але чорні дні поразок лишилися позаду.

«Четвертований» медальйон

Національна хокейна ліга поступово розширилася від «великої шістки» до 12 команд. Конкуренція стала запеклішою. Початківців ліги — «Філадельфію флаєрз» — тоді, наприкінці 1960–х, тренував уже Вік Стасюк. А Буцик, якому виповнилося 34, тільки–но готувався до головних звершень.

Мова про чемпіонат 1969—1970 років, коли «казкові ведмеді» виграли Кубок Стенлі. То був найкращий сезон Вождя. У 78 матчах Джонні закинув 51 шайбу й віддав 65 результативних передач, переступивши поріг у сто очок за сезон. Він відмінно грав у «плей–оф», забиваючи в той момент, коли здавалося, що фортуна от–от знову відвернеться від «Брюїнз». Партнери Буцика довірили йому здійснити перше почесне коло по майданчику із заповітним Кубком у руках. Це традиція — вшанування того гравця, який найбільше попрацював для перемоги.

«У нас були такі гравці — Боббі Орр, Філ Еспозіто... Вони так боролися за шайбу! — згадує Буцик. — Для мене був пік кар’єри, коли ми виграли Кубок Стенлі. Я взяв його у руки, й він видався таким важким... Ми його виграли, бо наша команда була згуртованою і стійкою».

Свій другий Кубок Стенлі Буцик виграв у 1972–му. А 30 жовтня 1975 року в матчі проти «Сент–Луїса» Джонні закинув п’ятисоту шайбу в НХЛ — ця подія відображена в американських довідниках поруч з іншими датами, що зазвичай занотовуються у хронологію людства. До цього дня Буцик носив на шиї талісман на удачі. Але коли взяв висоту в півтисячі голів — «четвертував» медальйон і роздав товаришам по команді.

Востаннє Джон Буцик вийшов на лід у 1978 році в матчі проти «Детройта». Це була подія загальнонаціонального масштабу. Весь небайдужий до хокею світ прощався із Буциком–хокеїстом, який з’явився перед уболівальниками у всій красі, як справжній Вождь.

Власне, навіть 43–річний Буцик міг би грати ще і мав таке бажання. Але, по–перше, вимагали спокою травми. По–друге, Джонні не хотів підписувати довготривалі контракти. Тільки на рік — і достатньо. Оскільки, як казав Буцик менеджерам, якщо він не зможе забивати, то далі не гратиме.

Дев’ятий — перший

Буцику належить багато клубних рекордів «Бостона». Він закинув 556 шайб, зробив 813 результативних передач. Кращого бомбардира «Брюїнз» не зростили. У 39–річному віці в одній грі Буцик закинув чотири шайби!

«Я ніколи не вважав себе зіркою, а завжди був членом команди. І намагався грати якнайкраще. Очевидно, іноді це мені вдавалося», — скромно зазначає Буцик.

У 1977–му Вождя нагородили Лестер Патрік Трофі — за вагомий внесок у розвиток хокею у США. Із 1981 року він — член Зали хокейної слави в Торонто.

Номер «9», у якому Буцик упродовж 21 року грав за «Брюїнз», навіки закріплено за видатним українцем. Його «дев’ятка» висить під дахом льодового палацу «Бостон Гарден». «Я прихожу на матч, сідаю в ложу для колишніх хокеїстів, дивлюся вгору і... хвилююся. Ось він, мій номер. Я бачу, як люди задирають голови і дивляться на нас... Я пишаюся тим, що мені вдалося зробити для команди», — каже сивочолий ветеран.

Після «відставки» Джонні залишився серед «брюїнз». Працював у департаменті клубу зі зв’язків із громадськістю, займався вирішенням організаційних і господарських питань команди, був тренером, коментував матчі. Вождь є постійним учасником зустрічей ветеранів хокею, ще донедавна разів зо двадцять на рік виходив на лід у товариських матчах. Буцик — співголова ради колишніх гравців «Бостона», опікується збором коштів для юних хокеїстів.

Разом із дружиною Енн хокеїст виховав трьох дітей і зараз бавить онуків. Загалом клан Буциків добряче розрісся на канадській землі. Сьогодні це понад сто братів і сестер, дядьків і тіток, онуків та онучок.

ДОСЯГНЕННЯ

Джон Пол Буцик був гравцем «Детройт ред уїнгз» у 1955—1957 рр., «Бостон брюїнз» — 1957—1978 рр. Виграв два Кубки Стенлі (1970, 1972), отримав два Леді Бінг Трофі (1971, 1974). Лівий форвард Буцик провів в НХЛ 1664 матчі, закинув 597 шайб (з них 41 — у «плей–оф»), віддав 875 передач. У сумі — 1472 очки. У 60–х роках Буцик у кількох сезонах провів 418 матчів поспіль. У 12 сезонах набирав понад 60 очок. Був учасником семи матчів «усіх зірок НХЛ».

(мій матеріал під псевдо Северин Сіренко для "України молодої", оригінал - тут)

****************
Фільм про Буцика і про Юк-лайн можна подивитися тут.

Деякі першоджерела

2010-05-09T21:16:00.002+03:00

Ось тут одним .rar-архівом виклав відскановані розділи, які стосуються гаківки, з трьох книжок:

1. "Альманах Спортового товариства “Україна” (До 25-ліття від дня створення)", Львів, “Бібльос”, рік видання - 1936 р. (стор. 64-78), обкладинка у мене відсутня.

2. “Український спортовий клюб “Довбуш” (Чернівці та український спортовий рух на Буковині 1920-1940)", Чикаго-Балтимор-Філадельфія-Торонто, 1984 р. (стор. 99-108).3. Lwowski Klub Sportow Pogoń w roku 1937, накладом L.K.S. Pogoń, Львів, 1937 р. (стор. 53-55).Крім текстів, там також представлені власне фотоматеріали.

Команда 11-ї гімназії (Львів), 1937 р.

2010-04-25T20:36:00.000+03:00

Ось тут свого часу я розміщував фото львівських гімназистів-гокеїстів. Знімок датований 1937-ми роком. Попри те, що фото підписано на звороті (Lwow, 4.III.1937 r., Reprezentacyjny atak XI gimnazjum), там не вказано прізвищ. Тоді я написав, що це - невідомі гімназисти... Проте, є інше фото датоване також 1937 роком, не надто якісне, однак, доволі, так би мовити, інформативне з тижневика "Пржегляд спортовий".Як свідчить напис під знімком, це - найліпші львівські гокеїсти-школярі: "Дружина 11 гімназії, яка здобула першість у чемпіонаті шкіл. Стоять зліва направо: проф. Камінський, Шік, Палюс, Коласа, Буттер, Ступницький-молодший, Куртич; навприсядки - Лаба." Oбличчя воротаря, на жаль, геть не видно. Про Палюса і Коласу я вже писав. Вони обидвоє після війни грали за збірну Польщі, в тому числі на Олміпійських іграх.

Можна сміливо припустити, що на двох знімках, одні й ті ж самі особи, а самі світлини робилися під час однієї "фотосесії": форма у хлопців одинакова, і там, і там позаду дерев'яна "споруда" - високий бортик навколо котрогось з львівських ледовищ. Найвірогідніше, трійця невідомих - це трійця Шік, Палюс, Коласа. Про двох останніх відомо, що вони нападники, співпадають деякі елементи зовнішньості та одягу, якi можна роздивитися на двох знімках, як то "гострий" комірець сорочки (Палюс), зсунута на правий бік чи-то беретка, чи-то тюбетейка (Шік).

Дмитро (Метро) Пристай

2010-04-17T14:38:00.001+03:00

Дмитро Пристай більше відомий як Метро Пристай. Він народився в Канаді. Я знав, що він - українського роду, але тривайлий час не міг збагнути, що то за ім'я таке - Метро? Лише після того, як він подарував мені цю фотографію з автографом, я збагнув, що все надто просто :)Впродовж 1947-58 рр. Дмитро Пристай грав за клуби "Чикаго блекхоукз" та "Детройт ред вінгз". Загалом провів в НХЛ 674 матчі, у яких закинув 151 шайбу і віддав 179 результативних передач; тричі грав у матчі Всіх зірок НХЛ. Власне кажучи, Дмитро не має прямого відношення до української гаківки, радше опосердковане. Він грав у 1950-х в одній команді з "юками" Террі Савчуком, Віком Стасюком, Джоні Лесвіком, які у той час були світочами НХЛ. Говорить гарною українською. Люб'язно надав копію свідоцтва про народження його батька (Тернопільська обл.), при нагоді я його відсканую й додам до цього посту. Тож, видається, це фото з автографом не буде тут зайвим...

Василь Шерей (1903-1971)

2010-04-09T13:58:00.006+03:00

Василь Шерей народився у 1903 році в Чернівцях. Чудовий футболіст, член управи спортивного товариства «Довбуша», довголітній керівник футбольної та гандбольної секцій цього клубу, президент суддівської комісії гокею на льоду в Румунії, міжнародний гокейний арбітр, що судив перед Другою світовою війною матчі чемпіонатів Європи, адвокат-правник, він був провідником, мозком і душею не лише українських буковинських гаківників, але, як ми бачимо, й інших спортовців. У 1920-30 роках Шерей допомагав створювати спортивні товариства в невеликих північно-буковинських містах, як то Кіцмань, Вижниця та ін.Всі ті посади-регалії, котрі були даровані Василеві Шерею румунською владою, як-то «Медаль культури спорту» тощо - це була офіційна, так би мовити, сторона його життя. Водночас була й інша - активна громадянська українська позиція, яка до 1940 року була старанно замаскована.

Від середини 1930-х років Шерей був членом Організації української націоналістів, глибоко законспірованої, підпільної організації. З приходом на Буковину радянської влади українське спортивне життя в краю принишкло, як перед тим на Галичині. Василю Шерею вдалося уникнути арешту.[Посвідчення арбітра Василя Шерея (Scherey, W.) на матчі чемпіонату світу сезону 1938-39 рр.]

У 1941-у році, коли радянська адміністрація й Червона армія поспішно відступала перед наступом Німеччини та її союзників (головно - румунів на чернівецькому відтинку фронту) Шерей увійшов до складу «тіньової» Української національної ради Буковини й Бесарабії. Ця організація планувала насамперед створити українську адміністрацію на щойно звільнених територіях і уже проголосила відновлення української державної влади на підставі рішень Буковинського Віча 1918 року. Але нового-старого окупанта (Румунія) мало цікавили прагнення українців.

Проте умовного примирення між українцями та румунами таки було досягнуто. Принаймні румуни пообіцяли не застосовувати репресій проти активного українського громадянства, порадивши всім, хто хоче будувати Українську державу... залишити межі «відновленої» Румунії.

В кінці серпня 1941 року Василь Шерей у ранзі сотника вирушив із колоною добровольців Буковинського куреня на Схід України у складі Південної похідної групи ОУН (м). Мета - пропаганда на знекровлених землях Великої України ідей соборності й державності. Група Василя Шерея мандрувала Правобережжям без малого два місяці й невдовзі дісталася Києва.

Крім Шерея в складі похідних груп ОУН дійшов до Києва і його товариш, гокеїст «Довбуша» й член ОУН Петро Фаранич. Відомо, що він працював перекладачем при німецькій окупаційній адміністрації. Подальша його доля невідома. Сліди Фаранича губляться на початку 1942 року, коли нова влада почала застосовувати жорсткі репресії проти активної української громадськості.

Відомо, що Василь Шерей брав участь й у подальших походах ОУН. Був він зокрема в Білій Церкві та Миколаєві. Від 1944 року - за межами України. Незабаром Василь Шерей разом з дружиною Ганною опинилися в США. Тут він і мешкав аж до передчасної смерті у 1971 році.

[Фото Василя Шерея разом з гаківниками з "Довбушу" я вже розміщував тут]

Пам'ятна монета НБУ

2010-03-31T11:45:00.007+03:00

Лист НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ
Про введення в обіг пам'ятної монети
"100-річчя українського хокею з шайбою"
НБУ вводить в обіг 25 березня 2010 року пам'ятну монету номіналом 2 гривні, присвячену 100-річчю українського хокею з шайбою. За основу відліку цієї дати було взято видання в 1910 році тексту правил гри в хокей українською мовою за редакцією І.Боберського. У ті роки у Львові хокей з шайбою був одним з найпопулярніших видів спорту в зимовий період.

Монету виготовлено з нейзильберу, якість карбування - "спеціальний анциркулейтед", маса - 12,8 г, діаметр - 31,0 мм, тираж - 35000 штук. Гурт монети - рифлений. На аверсі монети розміщено малий Державний Герб України, напис півколом НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ, зображено воротаря, сплетіння геометричних ліній - стилізованих слідів від ковзанів, що додають композиції динамізму, унизу номінал та рік карбування монети - 2/ГРИВНІ/2010. На реверсі монети зображено: на передньому плані сучасного хокеїста, на другому - хокеїстів початку XX ст. на тлі стилізованих веж Львова, де відбувалися перші матчі з хокею.

Художники: Таран Володимир, Харук Олександр, Харук Сергій. Скульптори: Дем'яненко Анатолій, Іваненко Святослав. Пам'ятна монета є дійсним платіжним засобом України й обов'язкова до приймання без будь-яких обмежень за її номінальною вартістю до всіх видів платежів, а також для зарахування на розрахункові рахунки, вклади, акредитиви та для переказів.

Виконавчий директор з питань готівково-грошового обігу О. В. Дащенко
[Джерело]

Львівське товариство ковзанярське, 1921 р. [pol]

2010-03-28T18:30:00.001+03:00

Видання "Пржегляд спортовий" у номері 32 за 24 грудня 1921 р. публікує план-програму діяльності Львівського товариства лижварського (ковзанярського) на зиму 1921-22 р. Далі - переклад сьомого пункту цього плану: "Водночас Л.Т.Л. повідомляє про намір організувати кілька дружин гокейних і запрошує ковзанярів, чоловіків та жінок, які володіють відповідним хистом, записуватись до цих складів цих команд. Зголошення приймаються в секретаріаті товариства на вул. Пельчинській, 57." Якщо не помиляюся, то зараз це вулиця Дмитра Вітовського, трамвайне депо...

"Україна" (Львів), 1935 р.

2010-03-19T20:55:00.000+02:00

Команда Спортового товариства "Україна" (Львів), 1935 р., (зліва направо): Роман Дицьо, Микола Скрипій, Володимир Лисик, адміністратор команди Степан Конашевич, Юрій Ліщинський, Євген Магаляс, Адам Марковський, Роман Маринець, Омелян Бучацький. На сорочках, як видно, стилізована під латинську Y літера У. Докладніше про "Україну" - тут (частина 1) і тут (част. 2).

Володимир Кригер / Hokej na Lodzie

2010-03-13T12:02:00.014+02:00

Ось тут для завантаження всіма бажаючими виклав книгу Володимира Кригера Hokej na Lodzie. Про нього я вже писав, там згадувалося й про цю його книжку. Але коротко нагадаю, що це був за чоловік - він народився 29 січня 1900 р. у Дніпропетровську (на той час - Катеринославі), від 1919 р. мешкав - у Варшаві, після Другої світової війни жив у Великій Британії. Там же й помер (17 вересня 1975 р.). Двічі (у 1928 та 1932 рр.) брав участь в Олімпійських іграх в складі збірної Польщі (5 матчів). Загалом за збірну провів 35 ігор, закинув 4 шайби, 2 з яких - на Олімпійських іграх 1932 р. Володимир Кригер - перший народжений на території Великої України (по правий бік Збруча) учасник гокейних олімпійських змагань. Відомо, що в Катеринославі він грав у футбол та займався легкою атлетикою в спортивних товариствах “Сітіус” (1916 р.) та “Стадіон” (1917 р.).

12 лютого 1922 року Володимир брав участь у першому після Першої світової війни гокейному матчі в Польщі. Його студентський клуб А.З.С. виграв у “Полонії” 3-0. А 19 лютого інша товариська гра між тими ж командами завершилася з рахунком 2-0 на користь А.З.С. В обох матчах Кригер закинув по шайбі. У ті часи Кригер разом з іншим гравцем А.З.С. Тупальським вважалися кращими гокеїстами Польщі.[На фото: 12 лютого 1922 р., Варшава, гра між клубами А.З.С. та “Полонії”. Володимир Кригер 3-й ліворуч у білій формі.]

У 1920-30 рр. грав за варшавські АЗС та "Полонію". В складі першої команди двічі (у 1929 та 1930 рр.) був чемпіоном Польщі. Загалом - учасник чотирьох фіналів першості Польщі (1925, 1926, 1929,1930 рр.). У 1928 р. в складі збірної Польщі здобув титул чемпіона світу з гокею серед студентських команд (це були змагання з різних видів спорту на кшталт сучасної зимової універсіади).

Щодо книги, виданої у 1935 р. у Варшаві, то в ній - 104 сторінки. (Наведені в дописі знімки - з її сторінок.) Автор з-поміж іншого відзначає, що гокей на теренах Польщі почали грати саме у Львові. Про те, коли це було я вже писав. В rar-архіві 52 .jpg файли. В книзі автор пише про історію виникнення гокею, про свій власний досвід, наводить тогочасні правила гри, міркує про тактику тощо... Дякую своїм польським друзям за надану сканокопію:)

"Погонь" (Львів), 1930 р.

2010-03-08T20:30:00.004+02:00

Львівська "Погонь" зразка 1930-го р після здобуття титулу віце-чемпіонів Польщі. Стоять (зліва направо): Створженський, Хемерлінг, Мауер, Вейзберг, Вацлав Кухар, Сабінський, Циммер, воротар Ваньчицький.

Прощальне слово на смерть Омеляна Бучацького

2010-02-26T20:54:00.000+02:00

Два некрологи в закордонній пресі на смерть Омеляна Бучацького, який помер 1 вересня 1997 року. Докладніше про нього - тут (частина 1) і тут (част. 2). Обидна некрологи були надруковані в американській газеті "Свобода" з перервою у кілька днів (№№ 171 і 178 за 1997 р.).

Трійки нападу "Лехії" (Львів), 1935 та 1938 рр.

2010-02-20T14:44:00.000+02:00

Якість знімків не супер, та все ж...[На фото: трійка нападу "Лехії": (зліва направо) Казик Соколовський, Мирон Труш, Соколовський-мол., 1935 р.]
[На цьому та нижньому знімках дві трійки нападу "Лехії" зразка 1938 р. На верхньому: (зліва направо) Соколовський-ст., Соколовський-мол., Катала. На нижньому: Мирон Труш, Роман Труш, Паламарчук.]

"Класичний" провінційний гокей просто неба

2010-02-03T23:54:00.000+02:00

[Це - листівка-буклет "Науково-виховного закладу Oтців єзуїтів", що колись розташовувався поблизу містечка Хирів на Львівщині, орієнтовно кінець 1920-х - початок 1930-х рр. (натисніть, щоб збільшити). На зовнішній стороні буклету (1) - власне зображення самого закладу, його вигляд зсередини. За радянських часів в цьому палаці була військова частина... На внутрішній стороні буклету (2) - коротка розповідь про спеціалізацію закладу, в тому числі про фізичне виховання й кілька знімків; в правому верхньому кутку особливий знімок, він відокремлений в окреме зображення (3).]

Гаківка у Ворохті, 1933 р. [pol]

2010-01-23T20:50:00.000+02:00

...Маємо відомості про невеликий гокейний турнір у Ворохті, що відбувся наприкінці грудня 1933 р. "Ворохта йде слідами Криниці і Закопаного" - так називається замітка в якійсь польській газеті за згаданий рік. Криниця і Закопане в ту пору - розвинуті курортно-туристичні місцевості, де відбувалися чемпіонати світу та Європи з гокею (Криниця, 1931 р.) та інших зимових видів спорту. Як подає автор інформації, Ворохта прагне також набути привабливе реноме з точки зору туризму та зимових видів спроту.
Про що власне йдеться в замітці. У Ворохті відбулися перші гокейні змагання за участю команд зі Станіславова (Івано-Франківська) та Коломиї. Подаютья наступні звіти з ігор: "Стшелець" ("Стшелець Раз-два-три" Станіславів) - команда 2-ї гімназії (Станіславів) 5-1. З-поміж гравців виділявся Нитка з "Стшельця". Наступного дня збірна Коломиї "поконала" Станіславів (очевидно, мається на увазі збірна міста) з рахунком 9-1 (5-0, 1-1, 3-0). Далі короткий звіт про перебіг гри: "В першому періоді переважала Коломия, представник якої Кульчицький закинув шайбу в самому початку гри. Протягом наступних хвилин Коломия збільшила рахунок до 4-0. І знову переважно відзначався все той же Кульчицький. Він був найкращим гравцем на льоду протягом усієї гри. Головні його переваги - швидкість, техніка і влучність. Перед самою перервою відзначається Войташко з Коломиї. Станіславів закинув шайбу престижу в другому періоді, однак Войташко знову збільшив відрив у рахунку. Впродовж третьої терції гри Коломия здобула ще троє воріт..."

Книга про Олексія Житника

2010-01-15T01:16:00.002+02:00

Наприкінці минулого року у київському видавництві "Істина" вийша книга батька олімпійського чемпіона-1992 в складі об'єднаної збірної СНД Олексія Житника Миколи Івановича Житника "Хоккеист". Пишу про це, оскільки був певним чином причетним до появи цих спогадів.
Батько найвідомішого українського захисника розповідає про кар'єру сина: про його перші кроки на льоду, про появу в складі "Сокола" в кінці 1980-х рр., про його виступи в НХЛ, КХЛ і на міжнародній арені тощо. Книга гарно ілюстрована, в ній - понад 120 сторінок. Запитуйте в книгарнях :)
ISBN 978-966-8909-42-9

"Креси" (Тернопіль), 1935 р.

2010-01-11T21:34:00.000+02:00

[На цьому фото зображено гравців тернопільської команди "Креси". Прізища гравців, на жаль, не відомі.]
У 1935 р., яким власне й датовано цей знімок, "Креси" здобули звання переможців Б-класу Львівської окружної першості сезону 1934-35 рр. й увійшли до А-класу. Зірок з неба "Креси" загалом не хапали, але у міжвоєнний період були одними з найкращих "на провнції". Найвище досягнення команди вихід до А-класу окружної першості у 1935 та 1937 рр. Роки існування команди - 1931-39.

"Найкращий різдв'яний спомин", 1942 р.

2009-12-29T22:20:00.002+02:00

[Стаття-спогад Омеляна Бучацького у мюнхенській газеті "Українська трибуна" (7 січня 1948 р.) про події 21 січня 1942 року, коли "Україна" зустрічалася з німецько-польською дружиною Die Schwarz Toifel (натисніть, щоб збільшити).]

100 років Миколі Скрипію

2009-12-17T20:22:00.001+02:00

Нещодавно виповнилося 100 років з дня народження Миколи Скрипія - найкращого і найвідомішого воротаря періоду міжвоєнного Львова. А трошки раніше виповнилося 25 років від дня його смерті (31 жовтня 1984, м. Сталева Воля (Польща)). Про Миколу Скрипія я вже писав.
[Завдяки друзям з "Українського хокею" нещодавно вдалося поспілкуватися з сином Миколи Скрипія Андрієм (Анджеєм). Він мешкає у Великій Британії. Його докладніша розповідь про батька буде подана згодом. На ілюстрації вгорі - свідоцтво про народження Миколи Скрипія з сімейних архівів його сина (натисніть, щоб збільшити).]

"Лев" / "Довбуш", Зах. Німеччина

2009-12-08T22:50:00.003+02:00

Навздогін інтерв'ю з Любомиром Цимбалістим кілька фотографій "Лева" і "Довбуша" періоду другої половини 1940-х - початку 1950-х рр. (Підписи до знімків - згори донизу)

["Лев", зразку кінця 1947 р. Стоять зліва направо: барти Саво, Світенко, Лисяк, Бучацький, Марковський, Калитяк, Цимбалістий, Юрій Дицьо, сидить - Шкляр.]

["Лев", січень 1948 р. Стоять зліва направо: Лисяк, Цимбалістий, Мочерняк, воротар Будний, Юрій Дицьо, брати-естонці Саво, Бучацький.]
[Практично ідентичний знімок попередньому, тільки трошки інший ракурс. Всі стоять так само, як і на знімку вгорі.]
["Довбуш" на Олімпійському стадіоні в Гарміш Пантеркірхен, 1950 р. Ліворуч у костюмі - Любко Цимбалістий.]
["Збірна Східної Європи", як називав "Довбуш" Любко Цимбалістий, у "сірій" формі разом з якоюсь командою суперницею. 1950-й р.]
[Воротар "Лева" Славко Шкляр. Через брак воротарських рукавиць використовував боксерські.]
[Славко Шкляр та Олег Лисяк на тренуванні, 1948 р.]
[Мілько Бучацький, 1948-й р. З-поміж інших завжди відрізнявся невисоким зростом і кептариком на голові.]
[Ще одне фото Мілька, але цього разу він не позує...]

Любомир Цимбалістий: "Колись ми могли тільки мріяти, щоб виступати за свою збірну"

2009-12-04T09:00:00.013+02:00

(моє інтерв'ю надруковано в "ХбК" у квітні 2009 р. Оригінал - тут)

Любомир Цимбалістий на сьогодні – єдиний учасник і безпосередній свідок хокейних подій 60-70-річної давнини. Він народився у Львові у 1919-му році і від 1930-х років – активний учасник українського спортивного життя на Галичині. В січні цього року йому виповнилося 89 років. Незважаючи на свій вік, має напрочуд "молоду" пам'ять. Категорично вимагає, аби до нього зверталися на "ти". [На фото: 1948 р., гравці "Лева" на Олімпійському стадіоні в німецькому Гарміш Пернеткірхен. Любомир Цимбалістий сидить на бортику праворуч.]

Від початку 1950-х років Любко мешкає у канадському Едмонтоні, реєструє тут свої патенти, технічні винаходи, досі судиться з кривдниками, які хочуть щось перебрати на себе...

* * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * *

– Любомире, як Ти почав грати в гаківку?

– Не міг всидіти на одному місці. Все якусь біду робив (сміється). Мене все цікавило, що то є – скорість. Я і мій брат Ігор почали ганяти кружляка в хаті. То файна забава для таких розбишак, якими були я з братанком. Вподобав собі більш-менш гідну палицю, обтесав її, якщо треба, ось і маєш кийок. Кружляк також не було проблеми змайструвати… Мені тоді було дев'ять років, а йому шість. Це був десь 1930 рік. Всі наші товариші та друзі хворіли на гру. Як тільки батьки йшли до когось у гостини, чи на виставу, ми власне починали "гру", відсували дивани в їдальні та салоні й починали казитися. Одного разу розбили шибку, другого – зламали підніжку у крісла, третього – гарненну орнаментальну дошку на дверях у спальню. Тривалий час батько не годився купити мені ковзани, бо казав, я маю забагато енергії, але мало відповідальності. Але сторожі, що опікувалися вирядом гаківкової дружини "Погонь", яка була власником грища якраз навпроти нашої кам'яниці, якось після довгих моїх канючень дозволили мені взути мою ногу із черевиком в черевик великого ростом гаківкаря "Погоні". І я пішов пробувати совгатися на леді. 2-4 перших моїх спроб закінчилися синцями, а потім потроху, тримаючись бантів, я почав їхати. Рік пізніше я вже мав власний кийок й дістав від свого діда ковзани. Оскільки "Погонь" мала грище близенько від нас, я записався туди й кілька років тренувався з ними. Згодом виникла гаківкова секція "Богун" у Головній українській гімназії, де я вчився. Там було багато студентів, котрі вміли їздити на ковзанах й між нами була навіжена конкуренція. А втім, тих, хто хотів отримати ключкою по ногах, чи кружком по зубах, було значно менше. Пригадую такий випадок. Був з-поміж нас один козак, син лікаря на прізвище Заєць. Захотів він стати брамкарем. Я просив його, щоби він уступився, але він наполягав, що боронитиме ворота. Ну що ж, нема ради, я випадково стрілив у нього "високу шайбу", а він, бідака, у відповідь виплюнув два передні зуби. Але то був хлоп, що за тиждень повернувся до нас. Нічого не боявся...

– Як виглядали тогочасні тренування? І яке взагалі було уявлення про гру. Адже ні тобі телевізорів, ані великої кількості ігор "в живу".

– Ми, хлопаки, розважали себе по-різному. Було в нас кілька улюблених тренінгових вправ. Вечорами, коли на ковзанці збиралося багацько люду, Мілько Бучацький, Ромко Маринець, Ждан Новаківський і я виходили на грище й каталися поміж людей.Треба було на якомога більшій швидкості зробити два або три кола й нікого не торкнутися й не перечепити. За цим слідувала інша вправа – те саме, але із ключкою та з кружком. А після того ми вже мусили атакувати того, хто був з кружком, намагатися відібрати його й гнати далі поміж людей. Це може видатися дивним сьогодні, але ми самі себе тренували попервах.

[На фото: Любомир Цимбалістий, середина 1990-х років.]

Про гру ми знали досить, аби займатися нею узимку. Місцем наших тренувань було ледовище "Світязь". Не раз, не маючи грошей на вхідні квитки, ми вдавалися до різних хитрощів, аби потрапити на лід. Десь від середини 1930-х років нас під своє крило перебрав провід Спортового товариства "Україна". Ми вже постійно мали і лід, і виряд... "Богун", до речі, у своєму, скажімо так, підлітковому класі був найсильнішим у Львові.

– "Богун" та "Україна" грали тільки у Львові?

– Ні. З "Україною" були певні труднощі, бо польська влада не особливо толерувала українську справу, в тому числі й спортивну. Їздили вони у 1932 році до Чернівців, трохи тинялися на "польських кресах". Але "Богун" був більш мобільним. За нами не так пильнували. Коли ми трохи подорослішали, то виїздили з іграми на провінцію під час вакацій – у Коломию, Дрогобич, Перемишль, Тернопіль. Всюди, де був наш зацікавлений люд. Десь у 1936 році я був зарахований до складу "України" (гімназистів і школярів" заборонялося залучати до дорослих ігор). До цього і після грав у захисті. Але переважно грав за другий склад команди. Річ у тім, що тоді в "Україні" була велика конкуренція. Для нас молодих за честь було грати й за другий склад.

– Кого б Ти відзначив із своїх колег? Чия гра Тобі найбільше імпонувала?

– Тут і думати особливо не варто. Мілько Бучацький був фігуровим грачем. На грищі був немов сніжинка – так легко він ковзав! А загалом Мілька я прирівнюю до Грецькі, а може навіть він мав більшу потенцію, аніж той. Надивився я на гру обох, можу порівнювати. Мінусом Бучацького було те, що він був малого зросту. А від цього втрачається певна скорість, несподіваність.

– Чи пам'ятаєш Ти 1939 рік? Як повелася радянська окупаційна влада стосовно хокею?

– Наша родина була однією з перших кандидатів на вивезення на Сибір. Тато – перший чоловік на Лисці, знаний у місті лікар, член "Просвіти" та інших українських організацій, мама – з дому Турових з Бориславу. Націоналісти, куркулі! Але тато допомагав нужденим ліками, іноді грішми. І коли нова влада почала з'ясовувати, хто є для неї небезпечний, то люди сказали: "Цимбалістий – то є наш доктор!" Нам вдалося уникнути репресій, але полетіли голови родичів, друзів, позникали люди, цілі сім'ї... "Україна" припинила своє існування, нам нав'язали нові, недолугі назви. Що ми мали робити. Я учився в Політехнічному й грав разом з Бучацьким за "Буревісник". У 1940 році наші змагання відвідала чимала (десь понад 40 осіб!) делегація чиновників від спорту та журналістів з Москви. Вони були відряджені, аби на власні очі побачити, що то за гаківка і з чим її їдять. Вони приїхали подивитися на нашу міську першість. До, як його тоді назвали, "гранд фіналу" вийшли наш "Буревісник" і "Спартак". Десь за дві хвилини до кінця гри рахунок був нічийний. Але ось до воріт прорвався Мілько й жбурнув шайбу в незручний для воротаря кут воріт. Той дивом зумів відбити й кружляк відкотився знову до Мілька, він не маючи можливості попасти у ворота відпасував назад мені. Я якось незграбно вдарив по шайбі, й вона якось невпевнено чи-то покотилася, чи-то пострибала повз кількох наших суперників й опинилася… у воротах. Це була перемога. Розголос про "гранд фінал" був такий великий, що навіть далека від спорту газета "Ізвєстія" подала звіт про гру.

– Яка гра найпам'ятніша для Тебе?

– З початком листопада 1941-го року ми відновили діяльність СТ "Україна". Новий господар, на диво, не заборонив нам цю цяцьку. За зиму ми провели кілька ігор і всі виграли. Спочатку проти німецького клубу ДТСГ з рахунком 6:1, згодом проти "Остбан" – 4:2, потім проти чеської "Опави" – 4:2. Несподівано для самих себе ми виявилися найсильнішими. До цього нам забороняли поляки та росіяни виїздити за кордон грати й підвищувати нашу майстерність в міжнародних змагах. А цього разу німці виявили інтерес до нашого хисту! Ми не те, що не сподівалися на те, ми цього просто не очікували. Ми ще бентежилися тим, що ми не є дружина якасть "Опава", чи химерна абревіатура, а є презентантами цілого нашого Краю. Тож ми мусили показати всі наші найліпші гаківкові якості, моральні та фізичні особливості. Ми мусили показати не вищість, на кшталт тієї, якою нас годували німці, й протиставити себе їм, а власну спортову силу й заняття".
[На фото: Любко Цимбалістий у Бостоні, середина 1990-х рр. Свою перебинтовану руку пояснив тим, що хотів дочці показати як то вміють ковзати справжні гаківкарі. Але під час "виступу" впав й "щось там у тій руці хруснуло".]

Найпам'ятнішою, однозначно, є гра проти польсько-німецької дружини "Шварц тойфель" у Криниці у 1942 році. Проти нас був стадіон – усі три тисяч глядачів за невеликим виключенням. Ми, як зараз пам'ятаю, грали у складі: у воротах стояв наш золотий Микола Скрипій, у полі були Роман Газда, Володимир Коpженівський, Роман Маринець, Ждан Новаківський, Омелян Бучацький, брати Юрій і Володимир Диці, Михайло Бубела, Роман Труш, Роман Калитяк та я. Ми відразу почали атакувати, але нашим атакам бракувало чіткого кінцевого завершення – не було голів. Чи то сліпі випадки їх рятували, чи то їхній брамкар був в ударі?.. Хтозна. А от "чорти" двічі зловили наших, коли ті всією командою стрімголов атакували їхні ворота: 2:0. В другій терції гри ми піймали ще два гольових облизня, віддавши, щоправда, один назад (4:1)... Почалася третя частина гри. На погляд переважної більшості глядачів, остання й геть не вирішальна. Але ми скоротили рахунок до 4:3. Коли до кінця гри залишалося кілько хвилин, ми ще програвали одну "баньку", ми з Бучацьким від'їхали в бік. Стоїмо і балакаємо, що робити... Викинути реактивні двигуни за пинами ми не можемо. Випустити на ледовище всіх запасних грачів – також. Але ж вигравати ми мусимо! Бо що ж то є – приїхати й програти? То не в наших правилах! Вирішили, що всією командою йдемо вперед, про захист своєї брами забуваємо. Отож п'ятьма летимо вперед. Скрипій також долучається до атаки, волає щось там про хулєру й шматярів. Наші противники не сподівалися такого штурму. Це їх заскочило й Мілько якоїсь миті стріляє ще одні ворота. Го-о-оля! Основний час гри вичерпано. Рахунок 4:4. Трапилося те, в що мало хто вірив. Арбітр призначає додатковий час: три періоди, кожен – десять хвилин (такі тоді були правила). Цього разу ми не залишили жодного шансу вимореному супернику. Матч закінчився з вислідом 8:5 на нашу користь. Після гри ми мусили мерщій бігти на двірець, бо за годину вирушав наш потяг до Львова. А німці кажуть, мовляв, лишайтеся, бо що то за банкет без переможців? Сам губернатор Генерал-Губернаторства Отто Вехтер вручив нам Чашу, привітав, запросив до столу. А ми нервуємо, бо ж маємо їхати додому. Опісля другої-третьої чарки ми вже й забули, що маємо бути на двірці. Так минуло кілька годин. Й несподівано хтось з наших згадав, що нам мерщій треба на поїзд. А якийсь поважний німець стоїть й всміхається: "Не переймайтеся, панове переможці, потяг очікує на вас". Ото так, мабуть, почуваються королі! Зважаючи на наш потенціал, нам запропонували провести 12 матчів на території Райху. Але військова адміністрація швидко змінила свою думку, і нікуди ми вже не їздили, як неблагонадійні.

– Своєрідне відродження "України" відбулося у 1946 році вже за межами України...

– Так. Вся наша гаківкова братія, яка опинилася на Заході не могла сидіти без улюбленого діла. Біда була, коли "переміщений люд", розкиданий по території всієї щойно утвореної Західної Німеччини, не міг дістатися до центру збору й команда недораховувала кількох бійців. Проте й за такої ситуації, коли кожен мусив грати за себе й за "того хлопця", наша команда давала перцю суперникам. Попервах команда зберігала за собою стару назву СТ "Україна"-Львів. Але враховуючи ліквідацію товариства на його батьківщині, було вирішено називатися – Українське спортивне товариство "Лев", а колись грізну "Україну"-Львів залишити для історії. Гравці жили в Берхтесгадені, Мюнхені, Регенсбурзі, Байроті, Ашаффенбурзі, Аусбурзі та Міттенвальді. Я був менеджером. Діставав візи, дозволи, запрошення. До речі, я з Мільком Бучацьким є першими професійними українськими гаківкарями в Європі. Ми отримали контракти в Австрії, кілька років грали за місцеві клуби "за гроші", не забуваючи виїжджати на матчі "Лева". Команда грала скрізь, де був "переміщений люд" – об'їздили Німеччину, Австрію, Швейцарію та Італію. Збиралися якось до Голландії, та лід почав по Європі танути.
[На сканокопії: Один з "гарантійних" листів менеджера "Довбушу" Цимбалістого про намір провести чергову гру. 1950-й р.]

У 1950 році "Лев" змінив назву на "Довбуш" й дещо оновили склад і, так би мовити, змінили юридичну адресу: штаб дружини переїхав з Міттенвальду до Мюнхена. Тепер тут разом з українцями були чехи і прибалтійці – така собі Збірна східної Європи, як ми її називали. Нова-стара команда грала з перемінним успіхом. Так, свій перший матч 22 лютого 1950 року проти однієї з найкращих у ті часи італійської команди "Діяволо россонері" з Мілану, наша команда програла. Мені вдалося після подолання великих труднощів дістати паспорти для наших хлопців для виїзду до сонячної Італії. Там чомусь сприйняли нас як команду з Совєцького Союзу, тож ми змушені були постійно пояснювати, що ми є не з СРСР, а радше навпаки. Гостили нас дуже щиро. Дізнавшись хто ми, італійці випитували й цікавилися у нас Україною та її прагненнями. А програли ми через те, що наш воротар так і не отримав дозволу на візит і ми змушені були поставити у ворота захисника.

– "Довбуш" проіснував лише кілька років...

– Так. "Довбуш" проіснував лише два роки, до 1952 р. Поступово уряди західних держав один за одним дали дозвіл на в'їзд на їх територію на постійне місце проживання "біженцям від перемоги". І табори "переміщених осіб" невдовзі втратили своїх мешканців разом з їхніми розвагами. Я виїхав до канадського Едмонтону. Тут уже були члени моєї сім'ї.

– В Канаді не довелося пограти гаківку?

– Та де там? Я вже був старий, мені було за 35. Десь у 1958 році, коли я вже жив у Канаді, мені довелося грати гокей з приятелями. Це, здається, був останній раз, коли я брав ключку до рук. Так от, ми відіграли змагання й до мене підішли кілька хлопців з "Калгарі флеймз" (це тепер вони світочі в національній лізі, а тоді то була невідома дружина з якоїсь дрібної ліги) й кажуть, мовляв, а чи не хотів би ти бути нашим тренером. Що я мусив відказати? Я показав їм кілька прийомів і на тому моє тренерство завершилося.

– Любку, у який хокей Ти грав. Які риси йому були властиві?

– Попервах ще у Львові ми не грали в силовий гокей, а віддавали перевагу технічній грі. Ніякої жорстокості, жодних грубощів. Бійок практично не було. Згодом, вже коли постав "Лев" у 1940-х, нам довелося грати жорстко, бо нас до цього змушували опоненти. Грали ми по-північноамериканському, тобто на межі дозволеного правилами. Ясна річ, комусь часом треба було "дати". Врешті-решт, я набув такої "майстерності" в жорсткій боротьбі, що дехто з суперників боявся біля мене їздити. Коли ми грали повторну гру проти американців, трапилася така ситуація. Американець (до речі, на прізвище Юркевич) наближався до наших воріт. Між нім і нашим брамкарем був тільки я. І от він мчить на мене і я виставляю ключку, так наче хочу нею дістати кружок. Натомість я повернувся, трішки нагнувся і Юркевич перелетів через мене, вдарившись об мій тулуб й налетів на бортик. Гола вони тоді не забили… А після гри він сказав, що його ще ніколи так майстерно ніхто не вдаряв. Але попри все грали ми елегантно, делікатно, я б сказав. Пригадую такий випадок. Грали ми чи-то у Франкфурті, чи-то у Дюссельдорфі – то був один з перших теплих березневих днів, – веде далі Любомир Цимбалістий. – У кутах грища стояла вода. Один з противників був грач, що до війни грав за Німеччину на олімпіадах – швидкий, гарний гаківкар. Якось так від початку гри сталося, що в мене до нього виникнули особливі претензії, а в нього до мене – ми намагалися не так грати гокей, як копнути одне одного. Поступово він розігрався, ковзає туди-сюди й дратує мене. Аж от він мчить до наших воріт вздовж бортику. Я миттєво опинився перед ним й… жбурнув його в ті калабані, що були праворуч від наших воріт. Бризки розлетілися на кілька метрів! Публіка підірвалася гомеричним реготом. А він скочив і до мене з кулаками, підбігли й інші його колеги й давай вигукували погрози й махати руками. Йшло до бійки, але на заваді став суддя… А загалом, до бійок у нас справа ніколи не доходила. Якось нам вдавалося уникати такого з'ясування стосунків. А в цьому випадку, що я згадав, порушення правил не було, був силовий прийом… Направду ми з нап'яттям грали. Знаєш, ми були добрими хокеїстами, на нас звертали увагу. Ми з Мільком, я як жартую, були першими професійними українськими гаківкарями. Кажу професійними, бо отримували за це платню. По війні два роки ми з Бучацьким грали за команду з міста Шафенбург. 150 марок вони платили за перемогу, 100 – за поразку, годували нас, тож нам було вигідно це. Потім грали за команду з Інсбруку в Австрії. Я не був надто продуктивний, бо грав в обороні…

– Коли Ти востаннє був в Україні?

– Наприкінці дев'яностих. Зараз от запрошує Львівська політехніка почитати лекції. Я ж її випускник, та й винаходи мої технічні й мають до неї певний стосунок.

– Незабаром у Японії відбудеться Чемпіонат світу у першому дивізіоні, Б-групі. Що б Ти побажав нашій збірній, яка на цьому турнірі виборюватиме право потрапити в еліту?

– Колись ми тільки могли мріяти, щоб виступати за свою збірну. Але то поляки, то москалі, то німці, всі мали якісь претензії до нас... Бажаю перемагати! Інакше немає сенсу взагалі виходити на лід!

"Лехія" - "Погонь", 1933 р.

2009-11-30T12:54:00.001+02:00

[Фрагмент львівського дербі між "Лехією" та "Погонню" в рамках першості львівської округи, 19 січня 1933 р. Камінський з "Лехії" (другий зліва) ось-ось закине шайбу Ваньчицькому (зліва, видно частину його тулубу). Рахунок гри 1-0 на користь "Лехії".]

"Першенства гаківки", 1943 р.

2009-11-24T19:23:00.001+02:00

Газета "Краківські вісті" за 31 січня 1943 р. подає оголошення про "першенства гаківки" (натисніть на зображення, щоб збільшити). Дякую Ingwar.

[Західна Україна за винятком Волині та Буковини у 1941-44 рр. була частиною так званого Генерал Губернаторства рейху, адністративним центром якого був Краків. "Краківські вісті" була найпоширенішою україномовною газетою у ті часи.]

УССК (Український студентський спортивний клуб), за який грали Бучацький, Юрій Дицьо, Роман Гелег (за іншими даними – Гелета), Остап Волинець (воротар), Ждан Новаківський провели дві зустрічі з відновленим коломийським “Довбушем”, за який грали Славко Шкляр, Роман Хромовський, Любко Чайківський та ін. Львів’яни виграли обидві гри – 9:6 і 19:3.

[На фото: гравці "України" та коломийського "Довбушу" (рахунок гри 19:3) відпочивають в перерві змагань. У білих уніформах (зліва направо): Бучацький, Юрій Дицьо, Роман Гелег, Ждан Новаківський, Остап Волинець.]

"Лехія" (Львів), 1936 р.

2009-11-12T16:28:00.000+02:00

[Львівська "Лехія" зразка 1936 р.: (стоять зліва направо) Катала, Демковський, Труш-ст., Гец, Соколовський-мол., Камінський; (сидять) Створженський, Бедрило, Хейль.]

Роман Ступницький (1913-?)

2009-11-09T23:40:00.000+02:00

Роман Ступницький народився 1913 р. у Львові (за іншими даними - у 1911 р.). Нападник "Чарні", у її складі був чемпіоном Польщі у 1935 р. За збірну провів 23 матчі, закинув 6 шайб. Учасник Олімпійських ігор в Німеччині у 1936 р. Також за "Чарні" грав його молодший брат. Життєвий послід Романа Ступницького губиться після 1939 р. Враховуючи, що "Чарні" у 1936 р. став "військово-цивільним" клубом, чимось середнім між радянськими ЦСКА та ДОСААФом, у 1939-40 рр. НКВС вдався до найжорскіших заходів щодо членів та керівників клубу...
[На фото: гравці "Чарні" Ясинський, Пшелковський та Ступницький з трибун стадіону в Катовіцах спостерігають за грою своїх потенційних суперників, початок 1939 р.]

"Погонь" (Львів), 1927 р.

2009-11-01T15:06:00.000+02:00

[1927 р., польське місто Закопане. Львівська "Погонь" перед одним з матчів на першість Польщі. (Зліва направо): голова польської федерації гокею Полакевич, Створженський, Мауер, Вейзберг, Ваньчицький, Бунзель, Збігнев Кухар, Яловий (старший), Циммер, адміністратор команди Бистржоновський.]

Крем'янець (Волинь), 1937 р.

2009-10-27T18:57:00.001+02:00

В 1937 р. в Крем'янці (Волинь) відбувся гаківковий турнір на приз куратора (щось на кшталт сучасного голови облдержадміністрації) Волинського округу. В змаганнях взяли участь вісім шкільних та студентських команд з Крем'янця, Ковеля, Рівного, Луцька, Дубно, Володимира Волинського та Здолбунова, які розіграли між собою загалом 12 матчів. Перше місце здобула дружина Державної школи з Ковеля, друге - Л.К. (Ліцеїстський Клуб) Крем'янець, третє - Г.П. (Gimnazium Panstwowy - Гімназія державна) Дубно.[На фото: фрагмент матчу між Г.П. Дубно та командою Крем'янецької семінарії (Seminarium Krzemieniec).]

Львівські олімпійці 1936-48 [2]

2009-10-16T19:33:00.001+03:00

Перша частина - тут. У цьому дописі - відразу про кількох гокеїстів, які так чи інакше пов'язані з Україною (згодом дані щодо деяких людей можливо будуть доповнені).
--

Мечислав Палюс (1921-1986)

Гравець львівських "Погоні" (1938-39) та "Спартака" (1940-41). В складі останніх - чемпіон першого чемпіонату радянського Львова з гокею у 1940-у р. Після війни жив у Польщі, грав в краківських та варшавських клубах. В складі збірної Польщі у 1949 р. грав в товаристському матчі в Москві проти збірної СРСР. На жаль, ані польські, ані радянські (російські) спортивні хроніки, не зберегли результатів гри. (З книги нападника поляків Анджея Волконського "В погоні за шайбою" (W pogoni za krazkiem), видану в 1956 р. у Варшаві, знаємо, що за рахунку 4-1 на користь СРСР, Палюс закинув шайбу, а потім автора споминів після одного з зіткнень з Бобровим відвезли у шпиталь, кінцевого рахунку він не подає). За збірну Польщі загалом провів 26 ігор (12 шайб), брав участь на Олімпійських іграх в Сент-Моріці в 1948 р. Чемпіон Польщі в складі варшавської "Легії". Після завершення кар'єри гравця працював тренером (під його керівництвом уже згадана "Легія" 7 разів вигравала тамтешній чемпіонат). Помер 15 травня 1986 р. у Варшаві.

[На фото: Палюс у складі краківської "Вісли", 1947 р.]
--

Владислав Лемішко (1911-1988)

Владислав Лемішко народився у 1911 р. у Львові. Грав за "Чарні" (у 1932-36 рр.), згодом перейшов до "Погоні" (1936-39 рр.). За ці дві команди провів близько 100 матчів. За обидві команди грав також як футболіст. Протягом 1940-41 рр. - гравець львівського "Динамо". Чемпіон Польщі 1935 р. (в складі "Чарні") і 1946 р. (в "Краковії"). Учасник Олімпіади в німецькому Гарміш Партенкірхені у 1936 р. Після війни жив у Тарнові, багато і плідно працював футбольним тренером.
--

Болеслав Коласа (1920-)

Народився у Львові. Грав на позиції нападника за місцеві клуби "Погонь" (1935-39 рр.) та "Спартак" (1940-41 рр.). Після війни - у Польщі в клубах "Вісла" (Краків) та "Полонія" (Битом). У 1948 р. - член збірної цієї країни на Олімпійських іграх. Загалом за Польщу вдіграв 17 матів (6 голів).

[На фото: львівська "Погонь" зразка 1938 р. Коласа - перший зліва. За ним: Сабінський, Вейзберг, Береза, Яловий-мол., Старжевський, Корженівський, Ваньчицький, Яловий-ст, Панас.]
--

Володимир Корженівський (...)

[На верхньому знімку "Погоні" він - четвертий справа.] Народився у Рівному, щоправда коли - бракує даних. У 1935-у р. на запрошення "Погоні" переїхав до Львова. До цього захищав барви W.K.S. - Волинського клубу спортивного у легкій атлетиці та гаківці. Там-то його і примітили львів'яни. Грав за "Погонь" у 1935-39 рр., потім - "Динамо" (1940-41). У 1940-му р., як пише про нього Омелян Бучацький, став чемпіоном СРСР в бігу на дистанціях 800 та 1500 метрів. У 1941-43 рр. грав за відновлену гокейну команду СТ "Україна". Подальша доля - невідома.
--

Еміль Никодимович (1929-)

Народився у Львові в 1929. Свою спортивну кар'єру розпочав уже по війні в Польщі, грав за місцеві команди, тренуав їх. У 1970-80 рр. - помічник головного тренера збірної Польщі з гокею в тому числі на Олімійських іграв в Лейк-Плесіді (1980 р.). Загалом пропрацював тренером до 1995 р.
[На фото: Еміль Никодимович на межі 1950-60 рр. (фото з архівів цього сайту).]

"Гасмонея" (Львів) / Маккабіада, 1933 р.

2009-10-04T14:50:00.001+03:00

14-15 січня 1933 р. у Львові відбувся гокейний турнір, організований тамтешнею командою "Гасмонея". В турнірі взяли участь єврейські команди - "Засс" з Варшави, "Маккабі" з Кракова та власне "Гасмонея" та інший львівський клуб "Дрор". Раніше заявлений клуб "Гакоа" з Бельська не з'явився. Турнір мав визначити найкращих єврейських гокеїстів Польщі, аби з них скласти команду для участі в міжнародій Маккобіаді (своєрідна оліміпада для єврейської громадскості з різних країн). Результати ігор: "Гасмонея" - "Дрор" 2-0, "Маккабі" - "Засс" 2-1, "Маккабі" - "Дрор" 4-0, "Гасмонея" - "Засс" 2-0, "Гасмонея" - "Маккабі" - 4-1, "Засс" - "Дрор" 0-0. Переможець турніру - "Гасмонея".
[На фото: "Гасмонея" зразка 1933 р. Характерна ознака їхньої форми - літера V, або ж латинська цифра "5" на светрах.]

Залишається додати, що на Маккабіаді в Закопаному (в кінці січня 1933 р.) гокейну першість здобула саме польсько-єврейська збірна, випередивши суперників з Румунії, Австрії та Чехословаччини. В тій збірній було чотири представника львівської "Гасмонеї" - Тенненбаум (воротар), Шлафф, Бортман і Фінкельштейн (усі - напад)... "Гасмонея" припинила своє існування, як і решта спортивних клубів на Галичині, у 1939. Практично всі гравці загинули у львівському гетто впродовж 1941-42 рр... Більше про "Гасмонею", щоправда, футбольну, тут.

Едуард Зелинський (1905-?)

2009-09-28T13:33:00.000+03:00

Едуард Зелинський народився 5 січня 1905 р. (за іншими даними 19 квітня 1909 р.) в Тернополі. Гравець познанської АЗС, у лавах якої здобув титул чемпіона країни (1934 р.). 26 разів грав за збірну Польщі (11 шайб). Учасник Олімпіади в німецькому Гарміш Партенкірхені у 1936 р. (2 шайби). Після війни - гравець варшавської "Легії" (це може бути помилкова інформація). Подальша доля - невідома...[На фото: фрагмент гри між познаньськими командами АЗС та "Варта" (рахунок 3-1), 15 лютого 1931 р. Зелинський - на передньому плані - закидає другу шайбу у ворота "вартових".]

Pioneers Of Ukrainian Ice Hockey [eng]

2009-09-20T19:59:00.000+03:00

[Стаття Pioneers Of Ukrainian Ice Hockey зі спільного випуску північноамериканських українських газет "Свобода" та The Ukrainian Weekly, 1976 р. Автор публікації - Остап Татомир, англ. мовою. (Стаття містилася на сторінці розміром А2, тому читати слід: першу ліву колонку верхньої сканокопії, потім - першу ліву на нижній, і так само далі).]

"Страшне перо не в Курчака"

2009-09-15T10:50:00.001+03:00

Кілька графічних робіт з натяком на гумор з польської преси 1930-х років для, так би мовити, широти й глибини картини...[Трохи прямолінійно, але влучно... Воротар "Погоні" Курчак на бойовому чергуванні.]
[Дружній шарж на Адама Ковальського.]
[Володимир Кригер - як свідчить підпис під ілюстрацією - герой матчу Польща-Швеція, у якому він закинув 2 шайби, 1931 р.]

Трійка нападу "Чарні", 1934 р.

2009-09-10T15:35:00.001+03:00

[Трійка нападу "Чарні": (зліва направо) Яловий-молодший, Ясинський, Троцький, 1934 р.]

Перша гра першого чемпіонату, 1925 р. [pol]

2009-09-02T14:27:00.000+03:00

Перша гра першого нехай і суто локального чемпіонату - "Погонь" проти "Гасмонеї". Як про це писала тоді преса (газета Przeglad Sportowy за 30 грудня 1925 р. №52, стор. 5):
"У неділю, 20 грудня перед опівднем розпочалися змагання за першість в гокею на льоду. Чудова погода, невеликий морозець, цікава гра "Погоні" з "Гасмонеєю" на ставку "Світязь" зібрали невелику кількість глядачів. В складі "Погоні" були Вацлав Кухар, Мауер і Створженський (футболісти), Вінчковський (легка атлетика) і двоє ковзанярів. В складі "Гасмонеї" - Редлер та Мішель (футболісти), решта ковзанярі. Перші 20 хвилин минули безрезультатно; обидві команди, атакували одна одну по черзі, при цьому помітно відрізнялися Кухар з "Погоні" та Редлер з "Гасмонеї". Решта членів команд підлаштовувалося під своїх капітанів, було помітно, що їм не все вдається. Тільки після перерви "Погоні" вдалося закинути шайбу з вини голкіпера "Гасмонеї". Після цього почала відчуватися перевага "Погоні", яка поводилася на льоду більш активніше, а головне - їй вдавалося переводити шайбу вперед через центр, де на неї чекали Кухар та Вінчковський. "Гасмонея" всіма силами намагається зрівняти рахунок, але не може, бо впевнено діяли захисники Мауер та Створженський. Втім, їм вдалося кілька разів минути захист, але Редлер не влучав у ворота. Останній - найцікавіший період. Відразу по його початку був травмований воротар "Гамонеї" і він залишив майданчик. Але жоден з гравців не вміє грати на його позиції, що й призвело до великої кількості подальших пропущених шайб, які були закинуті в гарному стилі Кухарем та Вінчковським."

Прізвища перших гокеїстів [версія], 1905 р.

2009-08-20T23:15:00.000+03:00

Хто конкретно вийшов на лід Дівочих ставків в січні 1905 р. й розіграв перший гокейний матч у Львові, достеменно, на жаль, невідомо. Преса про це не писала. Так само немає й знімків тієї гри (точніше їх немає у мене, а якщо враховувати події 1914-20, 1939-45 та 1945-91 рр. то можна передбачити, що вони навряд чи збереглися десь в іншому місці...) Однак можна припустити, що на нижніх знімках зображено бодай 2-3, або ж 5-6 осіб чи навіть усіх, які брали участь у тій грі. Адже, як відомо, у подібних імпрезах беруть участь зазвичай одні й ті ж самі завидії - кому цікаве щось нове, кому не сидіться на місці... Насправді гімназистів, які активно й регулярно займалися спортом у 1904-06 рр., й уміли їздити на ковзанах (а це - першооснова для гри в гокей) не так уже й багато - 2-3 десятки. Імена їх - відомі, інша справа, що ми тицяємо пальцем у небо, називаючи ці прізвища, в сенсі грав, чи не грав...
[1905 р. Члени гімнастично-спортивного клубу 6-ї гімназії, (а газети писали саме про гімназистів, учнів так званих реальних шкіл, що розіграли перший матч) зліва направо: Мар'ян Білор, Йосип Рисяк (загинув у 1919 р.), Едмунд Маріон, Медарт Кавецький, Владислав Макович, Рафаль Петровський, Рудольф Хібель.]

Цікаво, що зображений на груповому верхньому знімку (в самому центрі) Медард Кавецький у 1909 р. читав у спортивних клубах різних міст Галичини лекцію (трактат) на тему, яка називалася "Hokej na Lodzie". У Львові він зокрема її виголосив 20 грудня 1909 р.
[На фото: Медарт Кавецький, кінець 1930-х рр.]
[На іншому знімку (взятого з архівів цього сайту) команда львівських "Чарні" з хокею на траві, літо 1906 р. Логічно припустити, що це ті самі хлопці, що за 1,5 року до цього, грали в гокей на Дівочих ставках. Імена зображених на цьому також фото відомі. Стоять (зліва направо): Ян Папіус, Генрик Білор, Степан Навроцький, Мар'ян Білор (він є і на верхньому фото, у середині 1924 р. був керівником ковзанярської секції при СТ "Чарні"), Тадеуш Коневич (капітан), Мечислав Амон і Валер'ян Папіус (у свій час він був найкращим ковзанярем у Львові та Польщі, що також опосередковано свідчить про його можливу участь у тій "забаві"; загинув під час Другої світової війни в концтаборі Маутхаузен).]

Львівські спортивні хроніки подають назву "Чарні" в тому контексті, що саме вони організували першу гру гокея на льоду, з тим застереженням, що тоді клуб називався "Слава" (Повна назва - I.L.K.P.N. тобто I Lwowskie Klub Pilki Noznej "Slawa" - 1-й Львівський футбольний клуб "Слава"), й до нього входили переважно учні 5-ї та 6-ї гімназій, та декілька студентів.

[На цьому знімку зображені члени цього клубу в 1904 р.: (сидять віднизу догори): Ірчицький, Валер'ян Папіус, Бізонь, Шрауц, Ядовський, Войцеховський, Бергер, Дудрик Л., Герльд, Солтинський (керівник клубу), Салик.]

І ще кілька слів про "реалістів" (тобто учнів гімназій та студенів), які у 1905 р. були членами місцевих спортивних товариств, прізвища яких вдалося встановити: Максиміліан Дудрик-Дарлевський, Орест Жулинський, Тадеуш Кухар, Мар'ян Штейфер, Мар'ян Клебань. Можливо, з поля уваги випало ще кілька прізвищ, але їх не більше 2-3... Отже, про Медарда Кавецького, Мар'яна Білора і Валер'яна Папіуса можна говорити, як про найбільш вірогідних учасників того матчу, оскільки їхній подальший життєвий шлях так чи інакше перетинався якщо не з гокеєм, то з ковзанярською справою...

Омелян Бучацький в Австралії [2]

2009-08-18T19:25:00.000+03:00

Як уже писалося, Омелян Бучацький приїхав до Австралії у 1950 р. Тут він з подивом дізнався, що першу штучну ковзанку тут спорудили у... 1901 р., а місцева збірна свій перший гокейний матч розіграла у 1907 р. проти збірної США в Аделаїді. Та незважаючи на це він зтикнувся з нездоровим консерватизмом...
[На фото: Мілько у формі клубу Sydney Bombers із страшим сином Романом (цей та наступні знімки датовані 1951-54 рр.) . ]
... Австралійська гокейна мафія, як він її назвав, не хотіла, щоб з'являлися нові люди, нові обличчя, нові підходи, а тут по війні "понаїхало в те село городяни - півзбірної Чехословаччини та я, зі своїми претензіями: а нумо зробимо так, а так ви пробували? а давайте так, а тут тре збудувати великий палац, а так в Європі вже не модно..."
Запал у новоприбульців швидко минув, і всі хто хотів бути причетним до справи, почали грати за місцевими правилами...

"Гімн" (Рівне-Луцьк), 1934 р.

2009-08-11T21:02:00.000+03:00

[На фото: команда "Гімн" - збірна гімназій Рівного та Луцька. У 1934 р. ця дружина брала участь у польській першості серед шкільних команд у Вільнюсі. "Гімн" зайняв третє місце, поступившись ровесникам з Кракова та Львова.]

"Довбуш-Лев" в Італії, 1950 р. [укр/it]

2009-08-01T19:11:00.000+03:00

[Газета "Шлях перемоги" (початок березня 1950-го р.) подає інформацію про перемоги та невдачі українських гаківкарів в Італії та Німеччині у лютому 1950-го року (клацніть на ілюстрацію, щоб збільшити). Підпис під заміткою - Др. Ю. Д. - Доктор Юрій Дицьо. Докладніше про цей період життя українських гаківкарів на еміграції читайте тут.]
[А це вже наразі невідома італійська (міланська) газета подає звіт про гру місцевої дружини "Дияволо Россонері" з "Довбушем" (орієнтовно кінець лютого 1950-го р. Чому власне у заголовку та тексті присутня Y.M.K.A. - роз'яснення у нижній сканокопії (клацніть, щоб збільшити).]
[Спогади Бучацького про гру з італійцями та подальші свої навкологаківкові пригоди (клацніть на зображення). Це - уривок з книги “Міттенвальд 1946-1951. З нагоди 50-ліття таборів українських біженців в Міттенвальді, Німеччина", Ворен, Мічіган, 2001 р.]

"Погонь" (Львів) - "Легія" (Варшава), 1930 р. [2]

2009-07-25T22:20:00.000+03:00

[Ще одне фото з півфінальної гри першості Польщі "Погонь" (Львів) - "Легія" (Варшава), яка відбулася 22 лютого 1930 р. в Криниці. (Перші два фото - тут.) Львів'яни - в білих светрах - обороняються. Гра завершилася унічию 0-0.]

Газетні заголовки, 1920-30 рр.

2009-07-15T14:01:00.000+03:00

[Заголовки польських газет 1920-30 рр. (клацніть на зображення, щоб збільшити). Перекладу не потребують.]

Першість Волині, 1933-35 рр.

2009-07-09T00:01:00.001+03:00

Першою гаківковою командою, яка виникла на Волині, була мабуть рівненська "Погонь". Сталося це у 1932 році. А вже наступного відбувся чемпіонат Волині, у якому брали участь чотири клуби: вже згадана "Погонь", "Гакоа", "В.К.С." (Волинський клуб спортивний) та "П.К.С." (Поліційний клуб спортивний) - всі з Рівного. Результати деяких матчів: "Погонь" - "Гакоа" 14-0, "В.К.С." - "Гакоа" 5-0, "Погонь" - "П.К.С." 3-0... Першим чемпіоном Волині у 1933 р. стала "Погонь".
[На фото: гравці "Чарні" зі Львова (стоять) та "В.К.С." з Рівного (сидять), 1933 р. У двох товариських матчах львів'яни закинули 31 шайбу без відповіді.]

Наступного року до змагань долучилася рівненська "Гасмонея". Деякі результати матчів: "В.К.С." - "Погонь" 1-3, "Погонь" - "П.К.С." 3-0, "В.К.С." - "П.К.С." 6-4... В результаті перше місце знову здобула рівненська "Погонь", яка у фінальній грі перемогла поліціянтів з "П.К.С." 5-0.

У 1935 р. першість здобула вже команда "П.К.С.", яка на шляху до фіналу здолала "В.К.С." 3-1 і 1-0, "Гасмонею" 2-0 і 3-0, команду "К.К.С." (Крем'янецький клуб спортивний) 3-1, та своїх колег поліціянтів з ковельського "П.К.С." 2-1.

"Перший український міжнародний гокейовий контракт"

2009-07-07T00:43:00.000+03:00

[Короткотерміновий контракт гравців "Лева" - "герів" Бучацького, Цимбалістого і Шепаровича - з австрійським клубом Innsbrucker Eislaufverein, 1948 р... Лише так попервах на еміграції могли заробити собі кошти на життя-буття гаківкарі зі Львова. Любомир Цимбалістий, коли надавав цей пам'ятний для нього документ, не без іронії в голосі супроводив його словами: "Це перший український міжнародний гокейовий контракт. Це зараз у тих документах прописують усілякі дрібниці, а колись було досить кількох рядків..."]

Структура першості Львівської округи, 1925-39 рр.

2009-07-01T09:02:00.000+03:00

В А-класі грали "Погонь", "Україна", "Чарні", "Лехія", "Гасмонея" (всі - Львів). Як правило, не більше п'яти команд, останнє місце було "вакантним" для переможця Б-класи, який у матчі з аутсайдером А-класи виборював право зайняти його місце. У різні роки до А-класи пробивалися "Креси" з Тернополя", "Чувай" з Перемишля, а, наприклад, "Гасмонея", ЛТЛ чи АЗС вилітали до нижчої групи. Тобто усе за законами жанру. Змагання в А-класі відбувалися від сезону 1925-26 рр. до 1938-39 рр.

Перша територіальна група Б-класи (тут і нижче станом на 1934 р.) складалася з команд: "Стшелець", "Дрор", ЛТЛ (всі- Львів). Друга група: "Креси", "Єгуда", "Легіон" (всі - Тернопіль). Третя: "Стшелець раз два три", "Гакоа" (обидві - Станіславів), "49 п.п." (Коломия). Основу 4-ї групи складали дрогобицькі клуби "Юнак" та "Чувай", "Сокіл" (Стрий), "Стшелець" (Ріпне) та "Бяли" (Борислав). П'ята - "Полонія" і "Чувай" з Перемишля та "Огнисько" (Ярослав). Шоста група - "фарми", тобто другі команди львівських клубів А-класу: "Погонь-2", "Чарні-2", "Україна-2", "АЗС-2", "Лехія-2". Командувала всім цим парадом Львівська обласна гокейна спілка, яка була членом загальної всепольської (усього там було 5-6 округ).

Крім цих команд в містах та містечках існували десятки інших, але вони зазвичай змагалися, наприклад, на рівні першості міста чи району (воєводства), чи шкіл (гімназій) тобто на, умовно кажучи, на найнижчому рівні...

Переможці А-класів усіх округ Польщі (Краківської, Варшавської, Познанської, Львівської тощо) змагалися за звання чемпіона Польщі.

"Юнак" (Дрогобич), 1938 р.

2009-06-29T00:01:00.001+03:00

[Команда "Юнак" з Дрогобича, 1938 р. Стоять (зліва направо): Залепський, Хемерлінг, Малець, Гісюк, Білан, керівник клубу (ім'я невідоме), Михайлик, Труляк; сидять: Максим'юк, Скольський, Кохль.]

Вродовж 1932-39 рр. команда грала в Б-класі Львівської округи (4 територіальна група). Говорячи сучасною мовою, це щось на кшталт першої ліги обласного (окружного) чемпіонату, територіально обмеженому 2-3 районами (воєводствами). Усього при Б-класі Львівської округи було створено 6 груп...

Перші "гокейні забави" у Львові, 1905 р.

2009-06-23T18:07:00.002+03:00

Газета "Щоденник познаньський" у номері за 26 січня 1905 р. на 3-й стор. в рубриці "Відлуння (новини) зі Львова" подає інформацію про "Нockey" (натисніть на зображення, щоб збільшити). Місто Познань в ту пору належало до кайзерівської Німеччини, а Львів був у складі Австро-Угорської імперії, тобто інформація про ті події вийшла за межі власне одного міста, та навіть держави. Від Львова до Познаня, до речі, так само, як і від Львова до Полтави, чи Сум, відстань сягає близько 900 км...Переклад: "...І спорт лижварський (ковзанярський) не лежить в нашому Львові також. (Це ніби продовження попереднього абзацу, в якому йшлося про якийсь карнавал - А. С.) Ковзанка на Дівочих ставках аж роїться від завзятих аматорів обох статей і різного віку та стану. Бо новація є - hockey, який на льодовому просторі впровадило нещодавно Товариство ковзанярське при похвальному сприянні учнів львівських середніх шкіл, які нам відомі як вправні футболісти. Безумовно, новація ця поширилася за короткий час, оскільки до всього має стосунок до здорового способу життя та еластичності рухів. Дружина львівських ковзанярок також не байдужа до цієї приємної ковзанярської новації. Подібне хочуть організувати і пані, які почали захоплюватися hockey'єм."

Коломия - Станіславів, 1934-35 рр.

2009-06-22T09:31:00.001+03:00

В Коломиї у 1934 р. існувало 9 команд, а у воєводському центрі Станіславові лише дві "Раз-два-три" ("Стшелець Раз-два-три") та "Гакоа". Найсильнішою впродовж кількох років в Коломиї була команда "49 п.п." (49 Pułk Piechoty - полк піхоти), кращими її гравцями були Хлунай і Юний. У "Раз-два-три" лідером був Нитка. Відомо про один матч, що відбувся між цими двома командами на початку 1934 р. в Станіславові. "49 п. п." перемогли "Стшельця" з рахунком 2-1... Тим не менше, в тому році "Стшелець" зайняв перше місце в львівському окружному Б-класі (географічна група 3, інші групи - нинішня Тернопільська обл., захід Львівської обл. тощо). У фінальній грі він переміг "К.С. Ходорів" 5-1. Шайби закинули Нитка (3), Семенов і Беньтковський. З боку "К.С. Ходорів" відзначився Храпуста.
[На фото: команда "Стшелець Раз-два-три", орієнтовно 1932-34 рр.Фото з книги W Holdzie Wodzowi. Jednodniowka. Львів, 1934 р. Звідси ми дізнаємося, що команда була утворена у 1932 р. Тоді ж виїздила до Львова, де провела кілька товариських матчів з тамтешньою "Лехією", а згодом уже брала активну участь в місцевих гаківкових змаганнях в Станіславові, Коломиї, Ворохті.]

Наступного, 1935 р. у фіналі окружного Б-класу грали вже "49 п.п." та "Ходорів". Перемогла коломийська команда 3-1, в її складі відзначився двічі Кораблевський та Хлунай, у "Ходорова" шайбу закинув Залевський.

Міжнародні матчі у 1929-39 рр.

2009-06-19T01:43:00.002+03:00

Зібрав та узагальнив всі наявні дані про товариські та турнірні міжнародні матчі львівських та чернівецьких команд. Дані неповні, щодо трьох матчів відсутні рахунки. Можливо, бракує відомостей ще про 2-3 гри, не більше.

1929 р.,
(місце проведення) Криниця:
1. "Погонь" (Львів) - B.K.S. (Угорщина) 0-1;
2. "Погонь" - збірна Відня (Австрія) 2-2;
3. зб. Львова - зб. Відня 2-4;
4. зб. Львова - B.K.Е. (Будапешт) 0-4.
Відень:
5. зб. Львова - Potzeindorf (Австрія) 0-10;
6. Wiener E.V. (Австрія) - зб. Львова 2-2;
7. С.E.V. (Австрія) - зб. Львова 1-4.
Опава (Чехословаччина):
8. Т.E.V. (Опава) - зб. Львова 5-1;
9. Т.E.V. - зб. Львова 1-1.

1930 р.,
Катовіце:
10. Т.E.V. (Опава) - "Погонь" 0-0.

1931 р.,
Львів:
11. Klangenfurt A.C. (Австрія) - "Погонь" 0-0.
Чернівці (на той час Румунія):
12. "Гасмонея" (Львів) - "Довбуш" (Чернівці) 3-0;
13. "Гасмонея" - "Маккабі" (Черн.) 2-0.[На фото: спільний знімок львівської "Гасмонеї" (літера V, чи латинська п'ятірка на светрах) та чернівецького "Довбушу", 1931 р.]

1932 р.,
Чернівці:
14. "Погонь" - "Полонія" (Черн.) 11-0;
15. "Погонь" - "Ян" (Черн.) 6-0;
16. "Україна" (Львів) - "Довбуш" (Черн.) 7-0;
17. "Україна" - "Маккабі" (Черн.) 2-0;
18. "Україна" - "Драгош воде" (Черн.) 0-1.
Закопане:
19. "Погонь" - Wiener E.V. (Австрія) 1-3.

1933 р.
Закопане:
20. "Чарні" (Львів) - Wahring (Австрія) (?-?)

1934 р.,
Криниця:
21. "Погонь" - F.T.C. (Будапешт) 1-0.
Бухарест:
22. "Чарні" - Telefon-Club (Бухарест) 2-1;
23. "Чарні" - Tennis-Club (Бухарест) 4-1.

1935 р.,
Чернівці:
24. "Погонь" - "Драгош воде" (Черн.) 3-1;
25. "Погонь" - зб. Чернівців 2-0.
Львів:
26. Wiener E.V. (Австрія) - "Чарні" 1-0.
27. Wiener E.V. - зб. Львова 4-2.
Бухарест:
28. "Чарні" - Н.С. Bragadiru (Румунія) 1-0;
29. "Чарні" - Telefon-Club (Бухарест) 3-3.

1936 р.
Львів:
30. "Погонь" - Telefon-Club (Бухарест) (?-?);
31. "Чарні" - Telefon-Club (?-?).

1937 р.,
Львів:
32. зб. Львова - B.K.Е. (Будапешт) 3-5;
33. "Погонь" - B.K.Е. 3-5;
34. "Лехія" (Львів) - Sodertalіe (або Soedertoele) (Швеція) 3-6;
35. "Чарні" - Sodertalіe 1-2.
Криниця:
36. "Чарні" - Wiener E.V. (Австрія) 1-4;
37. "Чарні" - Sodertalіe (Швеція) 2-1;
38. "Чарні" - Н.С. Bragadiru (Румунія) 1-0.

1938 р.
Чернівці:
39. "Погонь" - "Драгош воде" (Черн.) 1-0;
40. "Погонь" - "Драгош воде" 0-2;
41. "Чарні" - "Драгош воде" (?-?).
Бухарест (Румунія):
42. "Чарні" - Venus (Бухарест) 2-1;
43. "Чарні" - Telefon-Club (Бухарест) 2-1.

1939 р.
Львів:
44. "Погонь" - "Драгош воде" (Черн.) 1-1.

Отже загалом за 10 років було проведено щонайменше 44 міжнародних матчі. "Географія" ігор: Румунія, Чехословаччина, Швеція, Австрія, Угорщина. Були повідомлення в пресі, які мені потрапляли на очі, наприклад, що 16 і 17 січня 1936 р. у Львові гратиме гокейна збірна Японії, яка приїхала на Олімпійські ігри в Німеччину, але перед тим хоче провести кілька товариських зустрічей... Подібні анонси у різні роки були і щодо команд та клубів зі Швеції та Фінляндії, але результатів цих матчів я особисто не зустрічав ніде, тому в цьому переліку їх і не наводжу...

Юрій Дицьо (1918-?)

2009-06-16T14:06:00.002+03:00

Юрій Дицьо - середній з-поміж братів Романа та Володимира Диців. Грав за "Богун", "Україну", мав запрошення на професійній основі (отримуючи зарплатню) грати за "Лехію", але відмовився. Протягом 1940-41 рр. - нападник "Буревісника", на еміграції грав за "Лев" (Міттенвальд). По війні жив у Зах. Німеччині.

Омелян Бучацький про Юрія Дицьо: "Він був повільниший за мене та Маринця, але кращий дріблер за Маринця. Безперечно, талановитий гокеїст. Входив у зону суперника одинаково добре і з правого і з лівого флангів, впевнено утримував шайбу на гаку ключки, надзвичайно добрими й потужними у ньго виходили нижні кидки на ворота. Дуже небезпечний біля воріт. Багато команд суперниць недооцінували його, залишали без нагляду, але після його 2-3 голів у свої ворота змушені були пильнувати його, але вже було пізно... У захисті працював безпосередньо з чужими нападниками - перекривав собою, так би мовити, вільний простір й стежив за тим, щоб в суперників не було можливостей для несподіваних маневрів, грав жорстко. Але знову ж таки - його ковзання було недосконале, в атаці він зазвичай потребував опертя на когось, чиєїсь допомоги..."

"Чарні" - "Лехія", 1938 р.

2009-06-13T14:29:00.000+03:00

[Фрагмент гри між львівськими "Чарні" та Лехією", 9 січня 1938 р. Ліворуч гравці "Чарні" Лемішко і Чижевський перешкоджають Соколовському з "Лехії" (падає) прорватися до воріт вздовж борту... Рахунок гри 0-0.]

Мирон та Роман Труші, 1930-ті рр.

2009-06-11T14:30:00.001+03:00

[Мирон (ліворуч) та Роман Труші у формі львівської "Лехії", середина 1930-х рр. Фото з: "Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми фізичного виховання та спорту", №2, 2009, Харків.]

ЛТЛ (Львів), 1928 р.

2009-06-08T10:47:00.003+03:00

[Команда Львівського товариства лижварського (ковзанярського), 1928 р. Стоять (зліва направо): керівник ЛТЛ Теуер, Піхота, Хемерлінг, Гец, Капчинський, Сядьмограй, Рожкевич, Кобилянський-мол., Ягерман, Сабінський, ?; сидять: Кобилянський-ст., Янеллі.]

В тому році команда зайняла 3 місце в першості А-класу львівської округи, і друге - на турнірі на приз газети "Щоденик львівський"... Саме в ЛТЛ починали, як би сьогодні сказали, свої кар'єри Сабінський та Хемерлінг, які в 1930-х залучалися до лав збірної Польщі.

Перше міжнародне турне збірної Львова, 1929 р.

2009-06-06T19:03:00.001+03:00

В грудні 1929 року постала перша гокейна збірна Львова. До її складу увійшли Соколовський та Курчак з "Лехії", Сабінський на той момент з ЛТЛ, та дев'ятеро гравців з "Погоні" - Ваньчицький, Створженський, Мауер (капітан), Вацлав Кухар, Збігнєв Кухар, Циммер, Яловий-старший та Вейзберг. Власне це й була "Погонь", але підсилена кількома гравцями-земляками. В цьому складі збірна міста вирушила у своє перше закордонне турне в Австрію та Чехословаччину, в країни, де в ту пору були найсильніші гокейні клуби та національні збірні в Європі. На тих теренах львів'яни провели 10 днів, протягом яких розіграли п'ять матчів. Дебютний матч проти команди Potzeindorf став мабуть найнещасливим за всю історію існування команди. Господарі відверто познущалися з гостей - 10-0. Цей неуспіх львів'яни пояснили тим, що перед грою були позбавлені традиційного тренування та навіть "розігріву"... Другі змагання проти Wiener Eisleufverein завершилися унічию 2-2. У третій грі - супроти Cottage EV - збірна міста Лева перемогла 4-1. Наступні два матчі відбулися у чеській Опаві. В обидвох випадках суперником була найсильніша в країні у ті часи команда Troppauer-Eislaufverein (TEV). Першу гру гості "провалили" - 5-1. Друга завершилася унічию 1-1... Отже, таким був перший закордонний вояж львів'ян: одна перемога, дві нічиїх, дві поразки.
[Компанію збірній Львова у тому турне склала варшавська "Легія", яка мала свою автономну гокейну програму. На фото: гравці обох команд на прийомі у польського посла у Відні, 1929 р.]

Варто додати, що львів'яни-гокеїсти не тільки виїзджали за межі міста та країни, але й приймали в себе імениті для того часу команди на навіть збірні. Так, у 1930-х до Львова приїздили гокейні збірні Фінляндії та Швеції, клуби з Чехословаччини, Румунії, Австрії, Угорщини та Швеції...

"Гасмонея" (Рівне), 1936 р.

2009-06-03T11:23:00.003+03:00

Гаківкова секція при рівненському єврейському спортивному товаристві "Гасмонея" виникла у 1935 р. Команда грала у волинської першості, провела кілька товаристських матчів з краківською "Маккабі" та "Гасмонеєю" зі Львова... Про першість Волинської округи читайте у подальших дописах.
[На фото: рівненська "Гасмонея", орієнтовно 1936 або 1938 рр. Фото з книги "Z.K.S. Hasmonea Rowne 1918-38" (видана у 1938 р. у Львові). На жаль, прізвища зображених на знімку гравців в книзі не подаються. Ліворуч (у пальтах) керівники СТ Скорупський та Банасяк.]

Створення львівської гокейної спілки, 1925 р. [pol]

2009-06-01T00:02:00.010+03:00

Третього грудня 1925 р. у Львові постала організація, яку б сьогодні назвали Обласною федерацією хокею, а тоді це називалося - Lwowskie zwiazek okregowy hokeja na lodze (Львівська окружна спілка з гокею на льоду). Ініціатором створення спілки стала "Погонь", яка того дня організувала відповідну конференцію, куди запросила усі місцеві спортивні клуби. Учасники затвердили статут спілки й подали його на реєстрацію у відповідні органи влади.[На ілюстрації: видання Przeglad Sportowy у номері за 9 грудня 1925 р. (№49, стор. 2) публікує інформацію (натисніть, щоб збільшити), про створення нової гокейної структури у Львові.]

Посади в новоствореній спілці (федерації) були поділені між представниками всіх зацікавлених спортивних товариств. А таких попервах виявилося чотири. Керівником цієї організації став Анджей Теуер (від "Лехії"), його заступником - Стржелецький ("Чарні"). Секретар Ізидор Редлер був представником "Гасмонеї", і нарешті посада скарбника (бухгалтера) дісталася Тиському з "Погоні". Згодом до спілки долучилися клуби АЗС, "Дрор", ЛТЛ та "Спарта". Ще пізніше - "Львів'янка" та "Україна". Відтак почали розіруватися окружні львівські змагання. До цього всі гокейні матчі на території Львова були або показовими, або товариськими. Перші ігри цього, висловлюючись сучасною мовою, обласного чемпіонату відбулися 20 грудня 1925 року, а завершилася першість - 10 лютого 1926. Про переможців тієї першої першості вже писалося, зокрема - тут.
[Про місце, де власне засідала федерація, можна дізнатися з "Путівника (Провідника) по Львову" (Przewodnik po Lwowie), виданого у 1933 р. (натисніть щоб збільшити). Як бачимо, на вул. Кілінського, 3. Зараз це - вулиця Беринди.][Щоправда згодом (про це свідчить інший "пржеводнік", виданий через три роки у 1936 р.) ця організація змінила свою адресу і вже розміщувалася в буд. 28 по вулиці Коперніка.]

В обидвох випадках в адресі фігурує назва "Гасмонея". Очевидно, "офіс" містився на площах, власником чи орендатором якого був саме цей спортивний клуб... Цікаво, що там наводиться і номер телефону: у першому випадку це 84-23, в другому 284-23, тобто номер не змінився, додалася тільки "двійка", мабуть через розширення загальної телефонної мережі міста, так як це практикується часто зараз...

"Чарні" (Львів), 1935 р.

2009-05-28T21:33:00.005+03:00

1935 рік був роком "Чарні" в Польщі. Команда зайняла перше місце на новорічному турнірі в Криніці, вдало з'їздила до Румунії, де здобула кілька перемог в Бухаресті та Чернівцях, виграла турнір на приз газети "Пржегляд спортовий" й нарешті виборола перше місце в чемпіонаті Польщі.[На фото: "Чарні" в оточенні своїх вболівальників, 1935 р. В самому центрі (в світлому светрі) стоїть воротар Стенцель, сидять зліва направо: Троцький (в окулярах), Чижевський, Лемішко, Яловий-старший, Ступницький-старший, Ясинський, Куличковський... Одна з найкращих фотографій на цю тематику.]
[На фото: найкращі гравці "Чарні" у середині 1930-х рр. - Ясинський, Чижевський та Ступницький-ст. Останній неодноразово залучався до лав збірної Польщі.]

"Погонь", 1927 р. / Першість львівської округи, 1927 р.

2009-05-22T14:17:00.002+03:00

["Погонь", зразка 1927 р. після здобуття перемоги у львівській окрузі. (Зліва направо) Анжей Теуер (голова Львівської окружної гокейної спілки (федерації)), Створженський, Яловий-ст., Мауер, Збігнев Кухар, Ваньчицький, Вейзберг, Бунзель, Циммер. Нижче наведено результати змагань.]

Кілька слів про назви, точніше - переклад назв команд. Вони (назви) часто тут зустрічаються, а тлумачення ще не наводилося. Отже, "Погонь" - Вперед, "Лехія" - Лихі (не плутати з "Легією", це похідне від слова "легіон"), ЛТЛ - Львівське товариство ковзанярське (лижварське), "Чарні" - Чорні, АЗС - Академічна (студентська) секція спортивна. Назва "Гасмонея" має іудейські корені. У 140-37 рр. до РХ на території Палестини правила Гасмонійська династія, одним з її представників був Симон Маккабеус, який багато чого зробив для розвитку свого царства. В даному випадку "Гасмонея" - синонім лідерства та успіху... Чого, втім, не скажеш, про виступи однойменної львівської команди на тамтешніх ледовищах.

"Звенели клюшки и во Львове" [рус.]

2009-05-21T01:03:00.001+03:00

[Сканокопія статті з газети "Львовская правда" за 4 березня 1990 р. (натисніть, щоб збільшити)... В тексті "Маурер" слід читати як "Мауер".]

Вячеслав Береза (1911-1982) / "Погонь", 1933 р.

2009-05-21T00:21:00.001+03:00

Вячеслав (Чеслав) Береза народився 20 липня 1911 р. у Львові. У 1930-х роках на позиції правого захисника грав за тамтешню "Погонь", у 1939-41 рр. - за "Спартак". В складі "Погоні" у 1933 р. став чемпіоном Польщі. При зрості 178 см важив 76 кг.

[На фото: львівська "Погонь" зразка 1933 р. - чемпіони Польщі. (Зліво направо) Хемерлінг, Вацлав Кухар, Мауер, Вейзберг, Ваньчицький, Циммер, БЕРЕЗА, Створженський, Сабінський]

2 вересня 1942 р. його заарештувало гастапо. Протягом трьох років Береза перебував у концентраційних таборах в Майданеку, Гросс Росен та Флосербург. Дивом, як він згодом напише, вижив. Після війни мешкав у Польщі. Змінив ім'я та прізвище на Чеслав Скорачинський (інформація про це - тут). Пережите під час Другої свтової війни, звичайно ж позначилося на його здоров'ї та світогляді, але не настільки, щоб він втратив інтерес до гокею. В 1947 р. Береза-Скорачинський вдруге став чемпіоном Польщі з гокею у складі "Краковії". Згодом працював тренером, щоправда переважно футбольним з клубами "Вісла", "Краковія", "Болеслав" та ін. Помер у 1982 р. в Кракові. [У 1984 р. вже по його смерті вийшли друком його спогади Zywe Numery (Живі номери, - тобто цифрові татуювання на шкірі ув'язнених) про перебування у німецьких таборах смерті (на ілюстрації власне й зображена обкладинка книги). Читацький відгук польською мовою на книгу можна надибати тут.]

"Початки гаківки... шукайте перед 1914 р."

2009-05-20T23:00:00.000+03:00

[Це - сканокопія з книги "Альманах Спортового товариства “Україна” (До 25-ліття від дня створення)", видану у Львові в 1936 р. (сторінка - 65). Автор цих рядків - Роман Дицьо, сам активний гравець на той час. Як видно, він пише лише про гаківкову секцію Спортивного товариства "Україна", але ж у Львові були й інші СТ - "Погонь", "Чарні", "Гасмонея"... Коли вони почали "впроваджувати нову спортивну ділянку"? Про це - у наступних дописах...]

"Погонь" (Львів) - "Варта" (Познань), 1930 р.

2009-05-19T21:29:00.009+03:00

Видання Ilustracja Poznanska I Nowiny Sportowe у номері за 25 лютого 1930 р. (№8) публікує фоторепортаж про гру "Погонь" (Львів) - "Варта" (Познань) в рамках чемпіонату Польщі сезону 1929-30 рр. (натисніть, щоб збільшити).
[Гра відбулася в Криниці 18 лютого й завершилася перемогою львів'ян 2-1 (рахунки по періодах 1-0,0-0,1-1). На змімках (пронумеровані для зручності): 1,2 - фрагменти гри; 3 - гравці львівської "Погоні"; 4 - спеціальний столик біля трибун для представників федерації гокею Польщі; 5- лава познанської "Варти".]

До подібного роду публікацій вдавалися практично всі тогочасні медіа, не тільки спортивні. В цьому сенсі гокей ні в чому не поступався, наприклад, футболові. Гокей був, так би мовити, частиною зими, зимових розваг, дозвілля, відпочинку та стилю життя й, коли йшлося про міжнародні змагання, був складовою престижу країни...

"Довбуш" у Зах. Німеччині, 1950 p. [2]

2009-05-17T08:51:00.004+03:00

Німецька преса про виступи "Довбуша" та українських гаківкарів у 1949-50 рр. в Зах. Німеччині. Назви видань, на жаль, невідомі.[Deutsche Presse über den Eishockeyclub "Dowbusch" und die ukrainischen Hockeyspieler in Westdeutschland (1949-1950). Die Namen der Zeitungen sind leider unbekannt.]

[На змімку на нижній публікації - воротар Степан Будний, колишній гравець чернівецького "Довбушу" та клубів "Чорноморе" і "Запороже".]

Володимир Кригер (1900-1975)

2009-05-13T21:24:00.008+03:00

Володимир Кригер народився 29 січня 1900 р. у Дніпропетровську (на той час - Катеринославі), від 1919 р. мешкав - у Варшаві, після Другої світової війни жив у Великій Британії. Там же й помер (17 вересня 1975 р.). Двічі (у 1928 та 1932 рр.) брав участь в Олімпійських іграх в складі збірної Польщі (5 матчів). Загалом за збірну провів 35 ігор, закинув 4 шайби, 2 з яких - на Олміпійських іграх 1932 р. Він - перший народжений на території Великої України (по правий бік Збруча) учасник гокейних олімпійських змагань. У 1920-30 рр. грав за варшавські АЗС та "Полонію". В складі першої команди двічі (у 1929 та 1930 рр.) був чемпіоном Польщі. Грав на позиції нападника. Зріст - 169 см, вага - 75 кілограм. Двічі виборював срібло європейського першості (1929, 1931).

[У 1934 р. у Варшаві у серії Biblioteczka Sportowa вийшла книжка Володимира Кригера Hokej na Lodzie (на ілюстрації вгорі), де він описував правила гри, наводив свої міркування щодо тактики та стратегії, ділився спогадами та досвідом. Наведені ілюстрації - з її сторінок.]

[Чемпіонат світу в Криниці, 1931 р. Матч Польща - Чехословаччина, який відбувся 8 лютого (рахунок гри - 0-0). Володимир Кригер в падінні намагаєтсья вибити шайбу з-під ключки знаменитого чехословацького нападника Малечка... Одну зі своїх найкращих ігор в кар'єрі Володя (сате так, а не Влодек, чи Владек, чи Влодьку), як його називали друзі та колеги, провів проти збірної Швеції саме на тій першості. Поляки виграли з рахунком 2-0. Кригер закинув обидві шайби.]

"Чарні" (Львів) - "Краковія" (Краків), 1927 р.

2009-05-11T23:33:00.006+03:00

[Фрагмент гри між львівською "Чарні" (чорні светри, білі труси) та "Краковією" (смугасті светри), лютий 1927 р. Місце проведення матчу, на жаль, невідоме. Рахунок гри - 1-1.]

В "Чарні" "магазіркою" був Стржелецький. У тому ж таки 1927 році він був у складі збірної Польщі на чемпіонаті Європи з гокею, де нахапався різних новомодних тоді "прийомчиків" і подивився як грають кращі на той момент гокейні дружини Європи. У нього гравці "Краковії" "nauczylismy sie pierwszej zasady prowadzenia krazka", тобто - навчилися й побачили вперше, як треба управляти шайбою.

(пізніший допис, додаткові відомості): гра відбулася в Кракові, числа 9 або 10 лютого вказаного року. Стржелецький за амплуа - нападник. Склад "Чарні" - Янеллі у воротах, Стржелецький, Зінькович, Вахс, Ласковський, Копчинський (на його рахунку шайба). Суддя гри - Люстгард. ЗМІ тих часів, відзначають також якість гри Ласковського: "wybitnem graczem okazal se tez Laskowski, znakomity dribbler, o swietnej technice...")

Альфред Айзенбайзер (1908-?)

2009-05-11T20:56:00.005+03:00

[Альфред Айзенбайзер-Феррару народився в Чернівцях у 1908 р., грав за місцевий "Драгош Воде". У 1930-х рр. був кращим гокеїстом в Чернівцях, не один рік залучався до лав збірної Румунії з гокею (докладні дані з цього приводу, на жаль, відсутні).]

Влітку він був футболістом бухарстської команди "Вінес", взимку повертався додому до Чернівців, де власне й гокеював, так би мовити. У нас він відомий тим, що є першим народженим на території України (в її сучасних географічних межах), хто брав участь в чемпіонаті світу з футболу (Уругвай, 1930-й р.). Докладніше про це - тут (звідси взято й ілюстрацію). При зрості 175 см, важив 72 кілограми. Айзенбайзер - учасник чемпіонату світу-1931 з гокею. Альфред був чудовим ковзанярем. Про це свідчить той факт, що він представляв Румунію в такій дисципліні як фігурне катання на Олімпійських іграх (1936 р.) та двох чемпіонах Європи (1934, 1939). Чемпіон Румунії з гокею в складі чернівецької команди "Драгош воде" (1938 р.)

"Україна" (Львів), 1934 р.

2009-05-11T20:06:00.008+03:00

[Центральний фрагмент загального командного знімку львівської "України", 1934 р. (Повна, так би мовити, версія фото у мене поганої якості). Стоять: (зліва направо) Пазуняк, голова Спортивного товариства "Україна" Левицький, Марковський, Юрій Дицьо; сидять: Маринець, Скрипій. На светрах, як видно - стилізована літера "У".]

Львів'яни на чемпіонаті світу-1931 (відео)

2009-05-11T18:29:00.012+03:00

[Уривки гри між збірними Польщі та Чехословаччини (1-4) на першості світу в Криниці, лютий 1931 р. У складі зб. Польщі були гравці з львівської "Погоні" Сабінський та Хемерлінг, Соколовський з львівської "Лехії", "познанець" Кригер, який народися у Катеринославі (Дніпропетровську). Очевидно, всі вони є десь і на цих кадрах. (Оригінальне відео знаходиться тут.) Тривалість: 1 хв. 15 с.]

Слід зазначити, що тоді ж в Криниці розігрувався і Чемпіонат Європи-1931, на якому Польща здобула срібло. Поляки - в темнішій формі, у чехословаків - білі рукави. Мої особисті суб'єктивні враження про гокей тої доби: гарні швидкості, багато падінь, несилових зіткнень, атаки трохи прямолінійні, але загалом видовище сприймається як динамічне:)...

Томаш (Тадей) Ясинський (1916-1998)

2009-05-11T14:53:00.013+03:00

[Хоча Ясинський і народився на території сучасної Польщі, він тривалий час грав за львівську "Чарні" (у 1932-39 рр.). В її складі був чемпіоном Польщі (1935 р.). У 1939-41 рр. за "перших совітів" - гравець львівського "Спартака".]

По війні жив у Польщі, грав за краківські, катовицькі та криницькі команди (до 1954 року). В 1948 р. був у складі збірної Польщі на Олімпійських іграх в швейцарському Сент-Моріці (загальне шосте місце з дев'яти команд). Загалом за збірну провів 16 матчів, відзначився двома голами... На фото: Ясинський у формі клубу "Вісла" з Кракова, в сезоні 1946-1947 рр., коли команда виборола срібні медалі першості Польщі. Фото з книги: 70 Lat Krakowskich Clubow Sportowych "Crakovii" I "Wisly", Краків, 1976 р.

Турнір на приз "Щоденника львівського", 1927-28 рр.

2009-05-11T13:26:00.013+03:00

[На хвилі зростання інтересу до гаківки видання Dziennik Lwowski (Щоденник львівський) стало у 1927 році ініціатором проведення гокейних змагань серед місцевих команд й запровадило власний приз для переможців. Змагання розігрувалися двічі - у 1927 та 1928 рр. (чому надалі вони не проводилися, на жаль, не відомо). Обидва рази переможцем турніру ставала львіська "Погонь" . Також в змаганнях брали участь "Чарні", Львівське товариство лижварське (ЛТЛ) та "Лехія". Кожна з команд провела по дві гри з кожним з суперників. На сканокопії вгорі вказано результати турніру у 1927 р.: Gier - кількість ігор, Punktew - кількість набраних очок, Stosunok bramek - співідношення закинутих та пропущених шайб.]

[Друга табличка (1928 р.) містить більш розширені відомості про турнір на приз Dzennika Lwowskiego. Тут вказано крім загальних результатів також висліди матчів. Прикметно, що в обидвох турнірах команди займали одинакові місця. Як видно, "Погонь" була беззаперечним лідером львівського гокею в ті часи: команда закидала багато шайб й мало пропускала...]

Іван Боберський (1873-1947)

2009-05-11T13:00:00.003+03:00

Івана Боберського називають батьком українського спорту. І це цілковита правда, якщо ознайомитися з його ідеями, діями. Так як він спорт не пропагував в Україні ніхто, принаймні на початку ХХ століття. Жив у Львові, згодом - в Канаді, помер - на Балканах. Докладна інформація про його життя та спадок міститься тут. Я ж лише зазначу, що саме він просував ідею гаківкарства на західноукраїнських землях серед тамтешніх спортивних клубів, переклав українською і опублікував правила гри в канадський гокей у далекому 1911 році.

[На фото: Боберський у 1918 р., як член боєвої управи Західноукраїнської народної республіки. Фото з книги: Лонгин Цегельський. Від легенд до правди. Львів, Свічадо, 2003.]

"Погонь" (Львів) - "Легія" (Варшава), 1930 р. [1]

2009-05-10T10:57:00.002+03:00

[22 лютого 1930 р. Фрагменти гри між "Погонню" та варшавською "Легією"в рамках чемпіонату Польщі в місті Криниця. На верхньому фото "Погонь" (у білих светрах) відбиває атаку суперника...
... на нижньому - входить у його зону. Гра завершилася унічию 0-0.]

Пан Мишковський - лєпший друг гокеїстів :)

2009-04-30T10:30:00.000+03:00

[1936 р. Якщо вам треба загострити леза на гокейних ковзанах по канадській системі звертайтеся до шліфувальної майстерні пана Мишковського.]

History Of Ukrainian Hockey (Hakiwka) [eng]

2009-04-29T00:46:00.003+03:00

This is a first page of 'Background. History of Ukrainian hockey (hakiwka)' in English of first part of XX century by Omelian Butchatsky. These pages never published before (click on pic to see big size of page for best view). As you can see this is not a final version of memories. Unknown hand made a lot of remarks and edits. If you want to read full version please feel free ask me send that via email: hawerand[@]gmail.com. There are more than 30 scanned .jpg files. Special thanks to Wsewolod Sokolyk from Toronto for help to find this memories.

Це - перша сторінка праці, написаної Омеляном Бучацьким орієнтовно в 1970-80 рр. Як видно (натисніть, щоб збільшити), це щось на кшталт чернетки, щоправда невідомо, хто редагував та правив текст, чи сам Бучацький, чи хтось з його колег та друзів. Які в нього були плани стосовно цього тексту - наразі невідомо, це ніде не видавалося. Усього там понад 20 сторінок щільного тексту, і всі вони нестандартні за розміром - надто видовжені аркуші, у звичайний сканер не влазять... Не бачу сенсу розміщувати тут всі сторінки. Якщо є інтерес, пишіть на hawerand[@]gmail.com, надішлю .rar архів. Файли у форматі .jpg, загальним обсягом трохи більше 20 мегабайт... Принагідно ще раз висловлюю подяку Всеволодові Соколику за ці надані матеріали.

Казик Соколовський (1908-1998)

2009-04-27T23:23:00.000+03:00

[Уродженець Львова Казимір Соколовський провів за збірну Польщі 63 матчі, у яких закинув 10 шайб. Двічі (у 1932 та 1936 рр.) брав участь на Олімпійських іграх. У 1936 році на чемпіонаті Європи з гокею його було включено в символічну збірну континенту. Грав за львівську "Лехію". Мав зріст 184 см, й важив близько 90 кілограмів.]

Ось яку характеристику про нього залишив Омелян Бучацький: "Я не маю сумнівів, що він мав би чудову професійну кар'єру в котрійсь з команд в Національній гокейній лізі. У Львові він був найкращим. Соколовський - проканадський тип фізичного гравця. Сильні м'язисті руки, потужне стріляння, гарно жбурляв зі "своєї" руки та з незручної, відмінно стояв на ковзанах, льодом пересувався довгими кроками, завжди при цьому був наприсідку, дуже ефектно, технічно поводився з кружком, при цьому він дуже рідко на нього дивився, не хвилювався, що той покотиться з-під ключки, ніколи не метушився, агресивно (в доброму розумінні) атакував, пер на ворота немов бугай, - в захисті - непіддатливий, з місця його не зрушиш й не прослизнеш повз нього... Ходив до церкви Святого Юра..."

Українські канадські гокейні клуби (до 1940 р.) / Ukrainian Canadian Hockey Teams (before 1940)

2009-04-27T20:05:00.000+03:00

[... Якщо ми вже копаємо в глиб віків, то варто мабуть охопити всі явища, які так чи інакше пов'язані з україньскою гаківкою першої половини ХХ століття. Тим більше, що автор самого слова "гаківка" - професор Іван Боберський у 1920-х рр. перебрався до Канади. Тож, прослідуємо за ним... Ясна річ, це - любительські команди, але вони брали участь у різного роду любительських лігах та турнірах. З кількох десятків українських спортивних товариств в Канаді гаківку впроваджували у кожному другому. Тут лише чотири знімки. На верхньому фото - гокейна команда Інституту Петра Могили, 1919 р. На жаль, тут і нижче персональний склад клубів - не відомий.]

[Команда Інтитуту Тараса Шевченка "Шеви" (Shevs), Едмонтон. У 1930 р. хлопці посіли перше місце в Едмонтонській студентській лізі.]

[Команда Бруклендського українського спортивного клубу (Вінніпег) - BUAK. Фото близько 1935 р. В сезоні 1934-35 рр. в локальній Weston Hockey League здобула першість.]
[Гокейна команда Лейкхедського українського спортивного клубу "Юки" (Ukes) в провінції Онтаріо. Кілька років грала в Thunder Bay Junior Hockey League та Ford William Hockey Association. В складі команди був Стів Гримняк, який у 1940-50-х рр. грав в Національній гокейній лізі за "Чикаго блекхоукз" та його фарм-клуби.]

Ілюстрації взято з книги K. W. Sokolyk, Their Sporting Legacy. The Participation Of Canadians Of Ukrainian Descent In Sport, 1981-1991. The Basilian Press, Toronto, Canada, 2002. Придбати книгу, щоправда не нову, можна, попередньо зареєструвавшись, тут.

Невідомі гімназисти, 1937 р.

2009-04-25T19:17:00.000+03:00

[Трійка нападу команди ХІ львіської гімназії. 1937 р. Кого зображено на фото, на жаль, не відомо. Напис на звороті польською: "Lwow, 4.III.1937 r., Reprezentacyjny atak XI gimnazjum".]

"На місце Грецького і Крушельницького"

2009-04-22T17:55:00.000+03:00

[Фрагменти листа (натисніть, щоб збільшити) Омеляна Бучацького з Сіднея до Любомира Цимбалістого (публікається з його дозволу) в Едмонтоні. Вересень 1988-го р. Деякі роз'яснення: Скоцень - у минулому один з найкращих футболістів львівської "України", у 1940-41 грав за... московське "Динамо", після війни - в Бельгії, Франції та ін. Скоцень - автор книги "З м'ячем навколо світу"... Ракочий, про якого згадує Бучацький, у другій половині 1940-х рр. на еміграції з обома грав за гокейну команду "Лев", він - Роман Ракочий - тесть Майка Крушельницького партнера Грецьки в "Едмонтон Ойлерз". У 1988 р. їх обидвох "в пакеті" обміняли в "Лос-Анжелес кінгз", тому-то Ракочому доведеться їздити до онуків в Ел-Ей, а в "Едмонтон ойлерз" звільнилося два місця... Юрій Дицьо - колишній гравець СТ "Україна", та - на еміграції - "Лева" з Міттенвальду.]

[Бучацький біля своєї, як він її називав, "буди" в Сіднеї, початок 1990-х рр.]

[Любомир Цимбалістий в Бостоні, початок 1990- х р. Руку в гіпсі він пояснив тим, що показував доньці, як вміє вправно кататися на ковзанах, одначе впав і "щось в тій руці хруснуло".]

Олег Лисяк (1912-1998)

2009-04-16T15:56:00.000+03:00

[Олег Лисяк, 1948 р. У 1930-х рр. грав за львівську студентську команду АЗС, згодом у 1940-41 рр. - за "Буревісник", ще пізніше за відновлену "Україну" та на еміграції в зах. Німеччині - за "Лев". Докладніше про його життєвий шлях - нижче (клацніть на зображенні, щоб збільшити).]
["Прощальне слово" в газеті "Америка", де тривалий час працював Лисяк, 12 вересня, 1998 р.]

Ось тут можна знайти роман Олега Лисяка "За стрілецький звичай". А за цим посиланням - його стаття "Командир, революціонер, спортовець" (у форматі .pdf) про Романа Шухевича, який, між іншим, у 1920-х рр був одним з найкрщих ковзанярів у Львові. Щоправда ключки в руках ніколи не тримав...

"Погонь" 1931-32 / "Україна" 1930-31 рр.

2009-04-13T15:15:00.000+03:00

[Щороку практично всі команди, які існували на західноукраїнських теренах (а тоді - східнопольських) наприкінці сезону друкували в дружніх медіа звіти про свою діяльність. На зображенні вгорі - звіт про виступи львівської "Погоні" взимку 1931-32 рр. Як бачимо, у зазначений період команда грала не тільки власне вдома у Львові, але й виїзджала на різного роду змагання з місцевими командами до Перемишля, Кракова, Чернівців, Рави Руської та Тернополя, поширюючи, так би мовити географію гокею на Галичині.]

[Це - коротенький звіт про діяльність гаківкової команди СТ "Україна" взимку 1930-31 рр. Скорочення (тлумачення): тов. - товариська гра, мист. - змагання у Львівській окрузі в Б-класі (щось на кшталт першої ліги); того року "Україна" виграла змагання в цьому класі і відтак взяла участь у боротбі за Крайовий кубок (скорочено - чаша).]

"Довбуш" у Зах. Німеччині, 1950 р. [1]

2009-04-10T13:00:00.000+03:00

[Команду "Довбуш" було утворено у 1949 р. в Німеччині з числа колишніх гаківкарів з України, Чехословаччини, Латвії та Естонії. Команда проіснувала понад рік. На фото: цей самий "Довбуш" зразку 1950-го року. Ліворуч стоїть Бучацький, шостий зліва - Любомир Цимбалістий.]
[1 січня 1950 р., мюнхенський Принцрегент Штадіум. "Довбуш" проти збірної американського військового контингенту в Європі. В складі американців було п'ятеро гравців з "Детройт ред вінгз" (чи його фарм-клубу, з'ясувати це наразі неможливо), які на той момент відбували армійську службу. "Довбушанці" перемогли 12-4. Третій зліва сидить - Цимбалістий, дев'ятий зліва стоїть (повернув голову у бік) - Бучацький.]
[Фрагмент цієї самої гри. "Довбуш" атакує ворота американців. В центрі (в глибині) змімку - Мілько Бучацький.]

Омелян Бучацький в Австралії [1]

2009-04-06T00:14:00.000+03:00

[Як уже писалося, у 1950-у р. родина Бучацьких переїхала до Австралії. Тут Мілько, як висловилася його дружина, відразу пішов до компетентних людей зі своїми претензіями розбудовувати в тих краях гокей. На фото: Мілько "сам себе тренує", на цій відкритій ковзанці в Сіднеї він проводив кожну вільну хвилину. Орієнтовно 1954 р.]

[1955 р. Омелян разом з синами Романом та Олегом. Той, який менший - Олег - стане в майбутньому економістом і психологом. Він та Джорж Сорос є співаторами книги Leadership, перемову до якої написав прем'єр-міністр (у 1996-2007 рр.) Австралії Джон Говард.]
[1951 р. Команда Sydney Lions, до створення якої доклався Омелян. Основу команди склали чехи-емігранти і "я, одинокий українець". Бучацький сидить четвртий зліва.]
[1954 р. Ще одна австралійська дружина Sydney Bombers. Бучацький стоїть четвертий зліва. В одному зі своїх спогадів Омелян написав, що він пробивав ідею участі гокеїної збірної Австралії, складеної переважно з повоєнних переселенців з Європи, на зимових Олімпійських іграх 1956 р., але, як він висловився "щось у наших кенгурів не вийшло, і ми нікуди не поїхали".]

"Україна" - "Краковія", 1938 р.

2009-04-04T21:41:00.000+03:00

[Спільна світлина "України" та чемпіона Польщі "Краковії", 1938 рік. Гравці-"українці" в темних формах стоять (зліва направо) Бубела, Ліщинський, Володимир Дицьо, Юрій Дицьо, Маринець, Роман Дицьо, Любомир Посацький. Навколішки: Лисик, над ним "звисає" Бучацький, далі сидять - Чура, Скрипій.]
[Трійка нападу "Краковії" (зліва направо): Анжей Волковський (центральний нападник), Марчевчик (лівий) та уродженець Станіславова (Івано-Франківська) Адам Ковальський (правий нападник). Ця трійка у другій половині 1930-х рр. була провідною трійкою нападу збірної Польщі.]

Емблеми львівських клубів

2009-04-02T21:33:00.000+03:00

[Емблеми львівських команд (натисніть щоб збільшити): "Лехія", "Чарні", "Гасмонея", "Україна", "Погонь". Абревіатура LKS - Lwowski Klub Sportowy.]

"Україна", 1942 р. / Ждан Новаківський

2009-03-30T19:38:00.000+03:00

[Гокеїсти "України" перед грою проти "Шварц тойфель", 1942 р., зліва направо: Юрій Дицьо, Володимир Корженівський, Роман Калитяк, Мілько Бучацький, Ждан Новаківський. Власне про гру читайте тут.]

Про Ждана Новаківського як про неперсічного талановитого гаківкаря мені розповів його друг Любомир Цимбалістий: "Дуже хитро, не логічно й сміливо він грав. Ризикував, але так, що ми з того клопоту майже ніколи не мали. Трохи незграбно ковзав... Міг зупинитися, коли того ніхто не чекав, звернути різко в бік, знову стати. Міг завернути такого книдля, що наші суперники роти роззявляли... Файний грач!"

Також в одному зі своїх спогадів його небуденні таланти відзначав і Омелян Бучацький.

На жаль, для близьких Ждана, з якими я спілкувався у Львові та Києві - його спортивне минуле - майже суцільна терра інкогніта, надто давно це було...

Хотілося б звернути увагу на інше - на те, які цікаві та несподівані речі можна надибати в інтернеті. І хоча вони ніякого стосунку до гаківки не мають, тим не менше вони дозволяють нам скласти уявлення про людину... Ось тут я натрапив на спогади Ольги Ленець, яка у 1940-50 рр. була в сталінських таборах. Вона згадує лікаря Ждана Новаківського, якого зустріла на засланні:

"Ольга Іванівна добре знала одного із синів Олекси Новаківського — Ждана. У Новаківського було двоє синів, по смерті дружини він виховував їх, каже Ольга Іванівна, «дуже строго». Один став інженером, другий лікарем; до мистецтва відношення не мали. Ждана — лікаря — й зустріла Ольга Іванівна в Сибіру. Знала його й раніше. З виду був дуже негарний і при знайомстві жартував: «Що мій тато тоді думав, яку картину малював?» [...] Ждан був дуже «життєво нездалий» (непристосований до життя). Коли вперше вивели його на роботу в ліс («спочатку нам забороняли працювати в медицині»), то побачили, що з нього нічого не буде. Тоді зжалілися: доручили йому палити хмиз, від якого очищають ліс. Показали купки і сказали норму. Він же, ледве-ледве з великим трудом розпаливши одну купу, не здогадався перенести трачі на іншу, а так само мучився біля кожної. Прийшов вечір, а він своєї норми й близько не виконав. Люди розійшлися по бараках, а його немає й немає. Піднялася тривога, сам комендант пішов на розшуки. Знаходять: схилився над купою хмизу й намагається розпалити… Відтоді побачили, що з ним діла не буде, і призначили на роботу до якогось медпункту."

Важко повірити, що цей "життєво нездалий" Ждан є саме тим Жданом, який перемагав німецьких "асів" зі "Шварц Тойфель" у 1942 році. Одначе, це він і є...

Дивний збіг: за радянських часів знищувалися роботи й Івана Труша, й Олекси Новаківського (тоді в пошані була виключно одна мистецька доктрина - соцреалізм, а їхні роботи сюди аж ніяк не вписувалися), а їхні діти і Мирон, і Ждан сиділи в таборах, хоча не були ані зрадниками, ані чиїмось прислужниками. І Мирон, і Ждан 1945-46 рр. провели в Москві у якості тренерів канадського гокею в тамтешніх війського-спортивних клубах...

І ще одне.

[Юний княжич епохи середньовіччя роботи Олекси Новаківського.]

Натурником для цієї роботи був син майстра Ждан Новаківський (першоджерело - тут). Робота виконана у проміжок 1918-20 рр., як ілюстрація до книги "Князь Данило Галицький", яку впорядкував Осип Назарук.

"Україна" (Львів), 1937 р.

2009-03-29T18:59:00.001+03:00

["Україна" у 1937 році. Зліва направо стоять: Юрій Ліщинський, Юрій Дицьо, Роман Маринець, адміністратори команди Степан Конашевич, Олександр Левицький, Омелян Бучацький, Любомир Посацький, Михайло Бубела, (навколішки) Володимир Лисик, Микола Скрипій, Роман Дицьо.]

[Будинок на розі вулиць Руської та Сербської у Львові на площі Ринок. У 1930-х рр. тут розміщувалася управа СТ "Україна". Фото Yuriy Syerov, 2007 р.]

Львівські олімпійці 1928-36 рр. [1]

2009-03-27T14:43:00.000+02:00

[гокеїсти львівської "Погоні", що в різні роки виступали на Олімпійських іграх за збірну Польщі: Роман Сабінський (загалом - 35 ігор за збірну), Альберт Мауер (14 ігор), Ян Хемерлінг (?), Кароль Вейзберг (?), Вацлав Кухар (9 ігор).]

[Газета The Boston Herald за 23 січня 1932 р. пише про перемогу американської збірної, основу якої склали місцеві гравці, над поляками на Олімпійських іграх в Лейк-Плесіді. На знімках видно (натисніть на фото щоб збільшити) Казика Соколовського (#7) з львівської "Лехії" та Альберта Мауера (#3) з львівської "Погоні".]

[1930 р. гокейна збірна Польщі на чемпіонаті Європи в Шамоне. Стоять (зліва направо): львів'янин Вацлав Кухар, Ковальський (народився у Станіславові (Івано-Франківську)), Кулей, Тупальський, Кригер (народився в Катериностлаві (Дніпропетровську)), львів'яни Сабінский та Вейзберг, президент гокейної спілки (федерації) Польщі Станіслав Полакевич (про його винятково прогресивну роль у розвитку гаківки у Львові - в одному з наступних дописів). сидять: Сац і Стоговський. П'ятеро з восьми гравців - родом з України.]

"Довбуш" (Чернівці), 1936 р.

2009-03-25T11:20:00.001+02:00

[Чернівецький "Довбуш", 1936 р. Зліва направо перший ряд (навколішки): Пентелейчук, Степан Будний, Стефанюк; стоять: В. Балуш, Е. Добровольский, керівник команди Василь Шерей, Маріян Пестик, Загородніков, Людвік]

"Чарні" та "Погонь", 1926 p.

2009-03-23T10:34:00.000+02:00

[10 лютого 1926 р., львівські команди "Чарні" та "Погонь" перед фінальним матчем за першість Львівської округи. Стоять: Беняк ("Чарні", далі - Ч), Мауер ("Погонь", далі - П), Вітковський (Ч), Збігнев Кухар (П), Вацлав Кухар (П), Створженський (П), Ласковський (Ч), Стржелецький (Ч), Циммер (П), Герасимович (Ч). Сидять: Недбаль (Ч), Ваньчицький (П), Лесняковський (Ч).]

В цьому першому чемпіонаті Львівської округи брали участь (крім згаданих клубів) команди "Дрор", "Спарта", "Лехія", АЗС, "Гасмонея", ЛТЛ. Вони були поділені на дві групи. Впродовж січня-лютого 1926 р. кожна команда провела по шість ігор. Переможці груп - "Чарні" та "Погонь" ввійшли у фінал, де перемогла "Погонь" з рахунком 3-1.

Сімейний підряд братів Трушів

2009-03-21T10:20:00.000+02:00

Іван Яремко, "Високий замок", лютий 2008
(першоджерело - тут)

У львівському спорті у міжвоєнний час було чимало братів, які разом виступали на футбольному полі, хокейному майданчику чи тенісному корті. Небаченим явищем були брати Кухарі – аж шестеро увійшли до історії львівської “Погоні”, а найзнаменитіший з них – Вацлав став окрасою усього польського спорту, адже був універсальним спортсменом, пробував сили у різних видах спорту і усюди досягав успіхів.

Поїхав на Олімпійські ігри 1924 року у складі футбольної команди, виступав на чемпіонаті світу з хокею, бігав на ковзанах на чемпіонаті Європи, встановлював національні рекорди у легкій атлетиці, грав у теніс і стріляв з лука. Українська громада теж могла похвалитися спортивними родинами: найбільш знаними серед них були брати Іван та Карло Мікльоші, Осип та Олександр Скоцені, Степан і Володимир Магоцькі, Юрій та Роман Дицьо. Та, мабуть, найширший розголос отримали Мирон та Роман Труші – сини відомого українського художника Івана Труша.

Вони росли хлопцями високими, статними, зі шкільних літ захоплювалися спортом. Мирон (1908-1976) та Роман (1914-1998) влітку залюбки ганяли футбольний м’яч (причому Мирон стояв у воротах, а Роман любив забивати голи), взимку – захоплювалися хокеєм. Обидва непогано володіли тенісною ракеткою, а у 30-ті роки серйозно захопилися стрільбою з лука. У вересні 1931 року саме у Львові було створено Міжнародну федерацію стрільби з лука (ФІТА), і на Клепарівській, де тепер спорткомплекс СКА, пройшов перший чемпіонат світу з цього виду спорту, тож ним серйозно захопилася місцева молодь – і жінки, й чоловіки, з яких виросло чимало майбутніх чемпіонів не тільки країни, а й світу. Новий романтичний спорт, що повертав у старі часи, коли лук був головною зброєю людей, захопив братів настільки, що скоро вони стали одними з кращих у місті, а у жовтні 1937 року разом з Казимиром Філіпом утрьох перемогли командою Львова на чемпіонаті Польщі. Цей успіх дозволив їм отримати право захищати честь країни на чемпіонаті світу, що проходив того року у Парижі. На жаль, Роман не отримав звільнення з роботи, тому Мирон з Казимиром отримали за партнерів Фелікса Маєвського (Бидгощ) та Леона Шимуся (Краків). Командна сума складалася з результатів трьох кращих в особистих змаганнях, де чемпіоном став бельгієць Де Ронс, а четвірка представників Польщі увійшла до першої десятки (Маєвський був другим, Шимусь – 5-м, Труш – 7-м, Філіп – 10-м). Маєвський, Шимусь і Труш були оголошені чемпіонами світу і привезли додому золоті медалі. Ще один львів’янин Бруно Пругар став тоді ж переможцем у стрільбі по рухомій мішені. Наступного року на чемпіонаті світу у Лондоні вже у складі жіночої команди золоті медалі здобули львів’янки Людмила Дубай та Казимира Свистельницька. Як бачимо, сьогоднішні міжнародні успіхи львівських стрілків мають своїх знаменитих попередників.

Але повернімося до братів, які стояли біля джерел хокейної секції СТ “Україна”, що у тридцяті роки була однією з кращих у Львові. А Мирон Труш демонстрував настільки високий клас володіння ключкою, постійно забивав левову частку усіх шайб, що мав манливі запрошення до найсильніших польських клубів. Нарешті взимку 1934 року брати переїхали до Закопаного, де почали захищати кольори місцевого клубу. [...]

Роман Іванович після війни став одним з перших львівських тренерів у хокеї, але найбільших успіхів досяг у роботі з лучниками. На початку шістдесятих саме його учні Юрій Тимергазін, Вадим Ломов, Людмила Снісаренко, Тетяна Образцова ставали чемпіонами та рекордсменами СРСР, а 1969 року Таня Образцова стала в команді з іншою львів’янкою Ноною Козіною чемпіонкою світу. Причому для пана Романа основною працею було місце бухгалтера в Обласній раді профспілок. Його тренерські настанови завжди були вдалими і влучними та швидше доходили до учнів, бо трималися на цікавих образах. Наприклад, він так пояснював, коли треба відпустити тятиву і пустити стрілу у політ: “Бачиш, як падає крапля води: вона поступово зростає і, коли досягає критичної ваги, відривається. Подібно ж натягуй тятиву і відпускай тоді, коли відчуєш, що рука і стріла злилися в одну лінію, – тепер стріла полетить точно у центр мішені”.

На жаль, старший брат потрапив під прес більшовицького терору і провів майже десять років у Сибіру, а після повернення додому незабаром виїхав до Польщі, де провів свої останні роки. Молодший брат розповідав чимало цікавинок з їхнього молодого спортивного життя. Зокрема, він, почувши телевізійний коментар про те, що хтось із хокеїстів закинув шайбу по-бобровськи (коли гравець на швидкості об’їжджав ворота і закидав кружок у ближній кут), завжди реагував реплікою: “Це ж прийом брата. Після війни у Москві захотіли познайомитися із канадським хокеєм, як тоді називали хокей з шайбою, і запросили передвоєнних майстрів із Західної України, Закарпаття, Прибалтики, де у цю гру вже давно грали. Там Мирон показував усякі хокейні хитрощі і, зокрема, саме отой прийом, який приносив йому чимало забитих шайб. Його найкраще освоїв Всеволод Бобров, який згодом став кращим радянським хокеїстом і чемпіоном світу, а брат, перебуваючи у Сибіру, міг, мабуть, тільки порадіти, що його наука таки комусь придалася. Бо хто би хотів згадати справжнього автора прийому?!”.

********************************************************************************
[Пам'ятник Іванові Трушу у Львові]

Ось тут можна почитати про родину Трушів.

Фото малого Мирона можна побачити тут. Хай вас не вводить в оману, начебто Мирон одягнений дівчинкою. У ті часи дитячий одяг не поділявся на хлопчачий чи дівчачий, а був unisex, для діток обидвох статей.

А за цим посиланням можна знайти згадку про те, що Мирон Труш на початку 1930-х років займався кіновиробництвом, зокрема відзняв у 1932 р. стрічки «Старий Львів», «Симфонію Львова», «За кулісами Х Музи».

"Погонь", 1926 р. / Перший чемпіонат Польщі

2009-03-18T00:04:00.000+02:00

[Зима 1925-26 рр. Перша гокейна команда львівської "Погоні". Стоять (зліва направо): Мауер, Створженський, Циммер, Вацлав Кухар, Збігнєв Кухар. Сидить: воротар Роман Ваньчицький.]
[Програмка першого чемпіонату Польщі з гокею, фінальний етап якого відбувся в Закопаному (клацніть, щоб збільшити). 1927 р. Львів був предствлений "Погонню" (група А).]

Роман Сабінський (1908-1939)

2009-03-15T22:04:00.000+02:00

[львів'янин Роман Сабінський, 1932 р. на Олімпійських іграх в США. Він був кращим у складі збірної Польщі - 2 голи. До речі, двічі йому асистував Володимир Кригер, народжений у Катеринославі (Дніпропетровську). Сабінський увійшов в історію олімпійського гокейного руху, як перший європеєць, який здобув ворота на американському континенті (в матчі проти США, який щоправда збірна Польщі програла 4-1). Грав за львіську "Погонь"... Його життєвий послід губиться у 1939 р. з початком Другої світової війни.]

"Україна" в Чернівцях, 1932 р.

2009-03-12T00:15:00.000+02:00

[львівська команда "Україна" на вправах в Публічному Городі в Чернівцях перед грою з місцевим "Довбушем". На передньому плані (праворуч від центру в капелюхах) керівники команд Степан Конашевич ("Україна") та Василь Шерей ("Довбуш"), 1932 р.]

[Той самий львівський гаківкарський десант в Чернівцях, на оглядинах міста. На жаль, якість фото - не найкраща. В центрі (в капелюсі, нахилився трохи в бік) можна упізнати Степана Конашевича. Буду вдячним, якщо хтось впізнає місце, біля якого вони стоять, і дасть мені знати.]

Бучацький Vs. Маринець

2009-03-09T20:02:00.000+02:00

[Лист колишнього мешканця Львова Євгена Сікори з Великої Британії до мюнхенської газети "Шлях перемоги" (клацніть на зображення, щоб збільшити), в якому він ділиться деякими своїми спогадами про гокей у Львові у 1930-х рр. Лист датовано 1989 роком.... У 2004 р. я спробував налагодити контакт з п. Сікорою, аби почути більш докладну розповідь про ті часи, але за вказаною адересою (номер будинку і назва вулиці закресліні) він уже не мешкав...][Роман Маринець (прізвисько - Марина), 1934 р. Його докладний життєвий шлях, на жаль, невідомий. У наявних у мене матеріалах він фігурує лише до 1942 р. Якщо у вас є інформація з цього приводу, будь ласка, поділіться (координати - в моєму профайлі).]

Бучацький про Маринця (на зображенні вище текст англ. мовою): "Роман Маринець був таким же швидкісним ковзанярем, як і я, але моя техніка ковзання була трохи вищою, якщо це стосується таких нюансів, як раптова зупинка, стрімкий старт після цього, робота на максимальних швидкостях у критичних ситуаціях, зміна темпу та напрямку, дрібні повороти і викрутаси - це все дуже важливо для гарного дріблера. Він впевнено тримав ключку, володів гарним пасом, і потужніше за мене стріляв. Він любив набирати швидкість з правого флангу і на повній швидкості прориватися вперед. Він чудово поводився біля воріт суперника - тип гравця-руйнівника, який міг напролом пройти повз захисників, а не перехитири їх якомось чином. (Зовсім не так як я. Я завжди шукав якісь шпаринки в обороні суперників і намагався їх реалізувати з максимальною вигодою.) Дуже силовий і безстрашний гравець, він нікого не боявся, ані перебуваючи в захисті, ані - в атаці. Водночас грав дуже видовищно і не звертав уваги на ушкодження чи травми. (Пам'ятаю, як під час однієї гри з "Лехією", він після зіткнення з Соколовським та його партнером зазнав страшного ушкодження, однак він повернувся до гри й надалі дражнив суперників своєї грою.) Справді, людям його було легко запам'ятати за ефектну гру. Зрештою він став відмінним захисником. Але, наприклад, він сприймав гру не так як я, не був плеймейкером, а я завжди намагався бути скрізь і всюди на майданчику, і швидко орієнтувався, коли треба повернутися в захист після втрати шайби..."